30 квітня 2026 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі Sklyarenko v. Ukraine. П’ята Секція одностайно констатувала порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції – у зв’язку з неефективним розслідуванням нападу на офіцера Київського слідчого ізолятора № 13. Справедливість відновлена, але частково. Через дев’ять років після подій. І лише завдяки Європейському суду з прав людини.
Але ця справа – не просто ще одне «процесуальне» рішення проти України у нескінченній черзі схожих справ. Це вирок системі. Вирок тому, що в Україні прийнято красиво називати «реформами», – але що насправді являло собою інструмент задоволення приватних політичних і, можливо, корупційних інтересів за рахунок руйнування функціональних державних інститутів.
ЩО СТАЛОСЯ
1 січня 2017 року офіцер Анатолій Скляренко під час виконання обов’язків у Київському СІЗО № 13 зазнав нападу з боку ув’язненого, якому щойно виповнилося 18 років. Той залишив камеру через кормушку, підійшов до офіцера і вдарив його по голові. Анатолій Скляренко отримав закриту черепно-мозкову травму; у березні 2017 року він переніс операцію на черепі. Нападника ідентифікували і допитали одразу – він фактично не заперечував скоєного. Очевидці підтвердили факт нападу. Судово-медична експертиза встановила походження слідів крові на підлозі, металевому предметі й одязі нападника.
Кримінальне провадження триває вісім із гаком років. Жодного обвинувачення так і не було пред’явлено. ЄСПЛ встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вчинили жодного значущого процесуального кроку. Допитувалися свідки, яких уже допитували, шукалися особи, місцезнаходження яких ніхто і не збирався встановлювати серйозно. Відповідальність за це затягування суд поклав насамперед на державу.
РЕФОРМА, ЯКА СТВОРИЛА ТЕМРЯВУ
Те, що відбулося зі справою Анатолія Скляренка, неможливо зрозуміти у відриві від законодавчого контексту.
5 січня 2017 року – буквально через кілька днів після нападу – набрав чинності закон, за яким поліція втратила повноваження розслідувати злочини на території пенітенціарних установ. Відповідні повноваження передавалися новоствореному інституту так званих слідчих пенітенціарної служби.
Цей закон не народився із суспільної потреби. Він став результатом активного і навіть агресивного політичного лобі з боку однієї з партій, представники якої на той момент обіймали ключові посади в Міністерстві юстиції України та безпосередньо реалізовували пенітенціарну політику. Закон було ухвалено майже блискавично – як частину вимог цієї політичної сили для «розблокування» реформ у сфері кримінальної юстиції. Ніхто не питав, чи існують умови для функціонування нового інституту. Ніхто не готував концепції, ресурсного обґрунтування, кадрового плану. Просто окремі керівники хотіли мати свою ручну, майже приватну поліцію.
Характерно, що після його прийняття Міністерство юстиції України (крім невеличкого посту на офіційному сайті) так і не оприлюднило чіткої правової позиції і стратегії щодо реалізації цього закону. Натомість із маніакальною завзятістю взялося писати позбавлені логіки та відірвані від реального життя інструкції щодо організації роботи слідчих – які до того ж тотально суперечили КПК України. Коли ж провідні науковці та експерти, не кажучи вже про Уповноваженого ВРУ з прав людини та міжнародні організації, вказали на невідповідність цього закону всьому, що можна собі уявити, – ентузіазм Мінюсту різко випарувався. Для Міністерства юстиції слідчий апарат перетворився на валізу без ручки: і нести тяжко, і кидати не хочеться.
Результат виявився катастрофічним. Жодних матеріальних і організаційних умов для роботи інституту пенітенціарних слідчих створено не було – і не могло бути створено в умовах постреволюційної інституційної кризи та хронічного недофінансування. Фактично це означало одне: протягом приблизно півтора року всі злочини, вчинені на території пенітенціарної системи, або залишалися без реєстрації, або розслідувалися фіктивно – органом, що не мав ні повноважень, ні ресурсів, ні реальної волі до дії. Держава занурилась в абсолютну темряву. Разом із нею – і суспільство.
Справді, ситуація була абсурдною до межі: орган, у якого не було повноважень розслідувати злочини в пенітенціарній системі, це робив (слідчі поліції), а орган, у якого такі повноваження формально з’явилися, таких розслідувань фактично не здійснював (слідчий підрозділ Мінюсту). Починаючи з 2017 року в Україні було запроваджено фактичну амністію для всіх, хто вчинив або вчинятиме злочини в органах та установах пенітенціарної системи, – незалежно від того, по який бік грат вони перебувають.
24 квітня 2018 року Конституційний Суд визнав цей закон неконституційним і вилучив норму про пенітенціарних слідчих із КПК України. Але наслідки лишилися. Атмосфера безкарності, яку породив цей правовий вакуум, давалася взнаки роками після офіційного скасування норми. Справа Анатолія Скляренка – один із найбільш промовистих прикладів цього.
З самого початку було б наївно очікувати, що інститут пенітенціарних слідчих не буде скасований. Його створення, мабуть, є тим рідкісним випадком в українській правовій історії, коли щонайменше 99 % юристів знали наперед, чим це закінчиться. Такої єдності позицій проти Міністерства юстиції в Конституційному Суді не спостерігалося, мабуть, ніколи за всю незалежну історію України. Це саме по собі є красномовним свідченням – не стільки юридичної бездоганності аргументів, скільки очевидності того, що новостворений інститут задумувався і функціонував як «кишеньковий» механізм задоволення приватних інтересів, а не як інструмент ефективного правосуддя.
Саме в цей вакуум і потрапила справа Скляренка. Поліція вела провадження до набрання чинності законом; потім воно де-факто перейшло до безсилого нового інституту; далі обидва провадження якийсь час існували паралельно; після рішення КСУ – знову об’єдналися і були передані поліції. Кожне передання означало втрату часу, втрату динаміки, розрив ланцюга доказів. Кожне передання – це ще один рік або більше без реальних слідчих дій.
ВТОРИННА ВІКТИМІЗАЦІЯ
Ця справа висвітлює системну проблему, про яку не прийнято говорити відкрито: офіцери пенітенціарної служби є вкрай вразливими перед злочинними посяганнями з боку ув’язнених, особливо тих, хто є частиною організованих злочинних структур або діє за логікою неформальної в’язничної ієрархії. Напад на Анатолія Скляренка, як убачається з матеріалів провадження, був здійснений саме з метою ритуального підвищення неформального статусу нападника у цій ієрархії – явище, характерне для в’язничних субкультур пострадянського простору і добре задокументоване у кримінологічній літературі.
Але держава не тільки не захистила свого офіцера – вона вдалася до вторинної віктимізації. Коли виявилося, що ефективне розслідування загрожує відкрити більш незручні питання – про стан системи, про рівень контролю в установі, про реальну дисфункцію апарату – відповідна логіка спрацювала за традиційною схемою. Жертву поступово перетворили на «цапа-відбувайла». Хоча конкретні тілесні ушкодження свідчили про удар предметом, у матеріалах з’являється версія «упав з висоти власного зросту», підкріплена вказівкою на алкогольне сп’яніння заявника. Це не просто процесуальна маніпуляція. Це послання до персоналу: ваш захист умовний. Ви захищені системою рівно доти, доки ваш захист системі вигідний.
ЩО ВИРІШИВ ЄСПЛ – І ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЗА РАМКАМИ РІШЕННЯ
Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Він встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вжили жодних значущих заходів, спрямованих на встановлення фактів справи та притягнення винних до відповідальності. Відповідальність за тривалість провадження покладена насамперед на державу – незважаючи на окремі випадки неявки заявника на виклики слідчих.
Разом із тим скарга за матеріальним аспектом статті 3 – щодо відповідальності держави за умови праці і рівень захисту персоналу – була визнана неприйнятною. Суд зазначив, що заявник не надав достатніх доказів для висновку про системну відповідальність держави за сам напад. Матеріальний аспект залишився поза межами рішення. Це важливо фіксувати: ЄСПЛ вирішив те, що міг вирішити в рамках поданої заяви. Системний діагноз – справа держави, а не Суду.
ЯКИМ Є УРОК?
По-перше: реформування пенітенціарної системи неможливе без серйозного інституційного аналізу, без кадрового і ресурсного планування, без прозорої концепції. Будь-яка «реформа», що зводиться до перерозподілу повноважень між відомствами без забезпечення функціональних умов для нового носія цих повноважень, є не реформою, а диверсією – свідомою чи несвідомою.
По-друге: безкарність у в’язницях є не лише проблемою ув’язнених. Вона є проблемою персоналу, проблемою суспільства, проблемою держави – і, як показала ця справа, проблемою, яка врешті доходить до Страсбурга.
По-третє: офіцери пенітенціарної служби не мають служити неформальній системі тоді, коли система вимагає від них заплющити очі на злочин, вчинений проти їхнього ж колеги.
Справедливість у справі Скляренка частково відновлена – через дев’ять років, рішенням міжнародного суду. Держава Україна отримала ще одне рішення проти себе. Але важливіше інше: держава і суспільство отримали ще один привід поставити питання про те, хто несе відповідальність за реформи, що перетворюють конкретних людей на жертв власної системи. Відповідь на це питання – не в Страсбурзі.
Dmytro Yagunov 