Види одиночного ув’язнення – основні положення
1. За рішенням суду (досудовий захід) – виправдане лише з метою захисту слідства; має ґрунтуватися на доказах, бути індивідуальним та супроводжуватися гарантіями. Суди не повинні призначати одиночне ув’язнення як частину покарання — це повноваження належить тюремній адміністрації.
2. Дисциплінарне – Застосовується як крайній захід, на якомога коротший термін. ЄКЗК рекомендує максимум 14 днів за кожне порушення; послідовні покарання, що перевищують цей ліміт, повинні бути заборонені.
3. Адміністративне/превентивне – Застосовується до ув’язнених, які становлять серйозну загрозу для інших або для безпеки в’язниці; може тривати роками. Має найменше гарантій, тому необхідні суворі правила проти надмірного застосування.
4. Захисне – Для ув’язнених, які можуть зазнати шкоди від інших (через тип правопорушення, борги, конфлікти між угрупованнями тощо). Може бути ініційована самим ув’язненим або адміністрацією; після її застосування ув’язненому часто дуже важко вийти зі статусу захисту.
Види одиночного ув’язнення та їхня правомірність
Існують чотири основні ситуації, в яких застосовується одиночне ув’язнення. Кожна з них має своє власне обґрунтування і повинна розглядатись окремо:
Одиночне ув’язнення як результат судового рішення
У більшості країн суди мають право видати наказ, аби особа, взята під варту (тобто щодо якої застосовано попереднє ув’язнення), трималася протягом певного періоду в одиночній камері в інтересах кримінального розслідування. Крім того, в декількох країнах строк одиночного ув’язнення є складовою частиною покарання, встановленого законодавством, або може призначатися судом як частина вироку.
У тому, що стосується одиночного ув’язнення, призначеного судом у рамках попереднього ув’язнення, само собою зрозуміло, що в окремому випадку і на підставі достатніх доказів може існувати виправдання тримання конкретного заарештованого окремо від певної групи ув’язнених або, за ще більш виняткових обставин, окремо від усіх ув’язнених, а також виправдання обмеження його контактів із зовнішнім світом. Це повинно робитися тільки в цілях попередження реального ризику для відправлення правосуддя і з урахуванням гарантій.
ЄКЗК вважає, що одиночне ув’язнення ніколи не повинно призначатися – або залишатися на розгляд відповідного суду – як частина вироку. У цьому контексті слід нагадати загальноприйнятий принцип, згідно з яким правопорушники направляються до тюрми для відбуття покарання, а не для отримання покарання. Тюремне ув’язнення є само по собі покаранням, і потенційно небезпечне посилення покарання як частини вироку є неприйнятним. Може бути необхідним, щоб до засудженої особи протягом певного періоду застосовувався режим одиночного ув’язнення, однак застосування такого режиму має вирішуватися пенітенціарним органом, а не бути елементом переліку кримінальних санкцій.
Одиночне ув’язнення як дисциплінарна санкція
Позбавлення ув’язненого контакту з іншими ув’язненими може бути призначено як найсуворіша дисциплінарна санкція в рамках звичайних дисциплінарних процедур, передбачених законом. Визнаючи небезпеку цієї санкції, країни встановлюють максимальні строки, на який вона може призначатися. Ці строки можуть тривати від лише кількох діб до одного місяця або більше. У деяких країнах начальникам в’язниць дозволяється приймати рішення про ізоляцію ув’язненого лише в межах певного максимального строку, залишаючи за судовим органом право призначити застосування цього заходу на більш тривалий період. Більшість країн – але не всі – заборонили засуджувати особу до одиночного ув’язнення кілька разів підряд.
Беручи до уваги той факт, що одиночне ув’язнення може мати дуже руйнівні наслідки, Комітет вважає, що принцип пропорційності вимагає застосовувати його як дисциплінарне покарання лише у виняткових випадках і як крайній захід протягом якомога коротшого часу. У багатьох державах-членах спостерігається тенденція до зниження максимально можливого строку одиночного ув’язнення як покарання. ЄКЗК вважає, що максимальний строк не повинен перевищувати 14 діб за конкретне правопорушення і бажано, щоб він був ще коротшим. Крім того, слід заборонити призначення дисциплінарних санкцій підряд, у результаті чого безперервний строк перебування в одиночній камері може перевищувати максимально встановлений строк. Будь-які злочини, вчинені ув’язненим, що вимагають за думкою органів влади застосування більш суворих санкцій, повинні розглядатися в рамках системи кримінального правосуддя.
Адміністративне одиночне ув’язнення в превентивних цілях
Закон у більшості європейських країн дозволяє приймати в адміністративному порядку рішення про поміщення в одиночну камеру ув’язнених, які заподіяли або, як вважається, можуть заподіяти серйозну шкоду іншим особам, або які являють собою дуже серйозну загрозу для порядку або безпеки у в’язниці. Такий захід може застосовуватися протягом кількох годин, у випадку одиничного інциденту, або протягом кількох років, якщо йдеться про ув’язнених, які вважаються особливо небезпечними і продовжують являти собою безпосередню загрозу.
Це той тип одиночного ув’язнення, що може тривати найдовше і що часто супроводжується найменшою кількістю процесуальних гарантій. Тому дуже важливо, щоб існували правила, які не дозволяли би застосовувати цей захід занадто легко (наприклад, як негайне реагування на кожне дисциплінарне порушення в очікуванні судового рішення), занадто широко або упродовж занадто тривалого часу. Таким чином гарантії повинні суворо дотримуватись.
Одиночне ув’язнення в цілях захисту ув’язненої особи
У кожній пенітенціарній системі існують ув’язнені, які можуть потребувати захисту від інших ув’язнених. Це може обумовлюватися характером вчиненого ними злочину, їхньою співпрацею з органами кримінального правосуддя, суперництвом між різними бандами, боргами за межами чи всередині в’язниці або загальною уразливістю особи. За таких обставин багато хто з них може утримуватися серед загального числа ув’язнених, але ризик для деяких з них є таким високим, що тюремна установа для належного виконання своїх обов’язків повинна тримати їх окремо від усіх інших ув’язнених. Це може робитися за власним бажанням ув’язненого або з ініціативи управління тюремної установи, якщо воно вважає це за необхідне. Якою би не була процедура, справа в тому, що ув’язнений може потребувати такого захисту до кінця відбування покарання і, можливо, навіть під час відбування наступних покарань.
