15 березня 2025 року в Белграді відбулася одна з наймасовіших мирних демонстрацій у новітній історії Сербії, що стала кульмінацією багатомісячного протестного руху, спричиненого обваленням бетонного навісу на залізничному вокзалі в Нові-Саді у листопаді 2024 року, унаслідок якого загинули люди. Студенти й значна частина суспільства вимагали від держави дотримання верховенства права та притягнення винних до відповідальності. Заявники у справі – 47 громадян Сербії – брали участь у цій мирній акції. Близько 19:00, у момент, коли учасники демонстрації дотримувалися п’ятнадцятихвилинної хвилини мовчання на згадку про загиблих, натовп несподівано накрила потужна звукова хвиля. За описом самих заявників, вони пережили раптовий інстинктивний страх, паніку, шок, прискорене серцебиття, тремтіння, проблеми зі слухом, нудоту, блювоту, тахікардію та подібні симптоми. Дехто зазнав тілесних ушкоджень унаслідок викликаної панікою тисняви. Свідки описували, що все почалося як людська «лавина»: люди бігли, падали, кричали, не розуміючи, що відбувається; звук нагадував гул літака або потяга, що насувається. До чотирьох тисяч осіб повідомили про подібний досвід, і багато з них зверталися по медичну допомогу й у наступні дні через симптоми, що зберігалися.
Реакція влади мала яскраво виражений характер заперечення. Міністр внутрішніх справ спочатку заявив, що відомство не має жодної звукової гармати чи аналогічної зброї, а згодом підтвердив, що поліція володіє акустичними системами (зокрема LRAD 100X та LRAD 450XL), придбаними у 2021 році, проте стверджував, що вони ніколи не застосовувалися, оскільки вважаються незаконною зброєю за сербським законодавством. Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування жодного різновиду звукової чи акустичної зброї – тобто йдеться про правовий вакуум, у якому будь-яке її використання було б ultra vires. Активісти передали до представництва ООН у Белграді петицію, яку підписали понад пів мільйона осіб, з вимогою міжнародного розслідування. Влада натомість звернулася по допомогу до Федерального бюро розслідувань США та Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Оприлюднений звіт ФСБ дійшов висновку, що акустичні пристрої не застосовувалися, і висунув версію про «інсценовану провокацію» із синхронізацією рухів через смартфони; незалежні експерти розкритикували цей звіт як такий, що не відповідає формальним вимогам до документів подібного роду, позбавлений методології та доказової бази й більше схожий на пропаганду.
У квітні 2025 року Комісар Ради Європи з прав людини здійснив місію до Сербії, зосереджену на питаннях поліцейської діяльності під час демонстрацій та умов роботи громадянського суспільства й правозахисників. Він наголосив на критичній важливості збереження засад демократичної поліцейської діяльності задля безпеки всіх громадян і застеріг владу від стигматизації демонстрантів через дискурс, що хибно представляє протести як «кольорову революцію». Комісар також висловив занепокоєння несприятливим середовищем для неурядових організацій і правозахисників, погіршеним повідомленнями про застосування шпигунського програмного забезпечення проти правозахисників і журналістів, кампаніями зі стигматизації та витоками персональних даних.
ПРИРОДА ЗВУКОВОЇ ЗБРОЇ ТА ПАРАЛЕЛЬ ІЗ «ГАВАНСЬКИМ СИНДРОМОМ»
Акустична (звукова) зброя діє через поширення звуку – коливань тиску, що рухаються пружним середовищем (зокрема повітрям), – і спрямована на ураження цілі. Більшість таких пристроїв ґрунтується на ультразвуку, низьких частотах або інфразвуку, що випромінюються на високих рівнях інтенсивності. Так звані «акустичні гармати дальньої дії» (LRAD, або «звукові гармати») замість куль випромінюють звукові хвилі надзвичайної гучності. Звичайний звук слабшає з відстанню, проте акустичний сигнал такого пристрою чутно гучно на відстані до кілометра, оскільки хвилі випромінюються під високим тиском. Удар такої хвилі по барабанній перетинці здатний спричинити значні фізичні ушкодження, проте не менш важливою є психологічна шкода від «невидимої атаки». Попри маркування подібних засобів як «нелетальних» чи «менш летальних», вони відкриті до тих самих заперечень, що й інші технології з цим ярликом, а їхнє застосування разом із кінетичними засобами фактично підвищує ризик загибелі. У міжнародному праві акустична зброя не має авторитетного визначення й не врегульована, не є вона й предметом окремих багатосторонніх політичних дискусій.
Цей феномен доцільно розглядати у зв’язку з так званим «гаванським синдромом» – сукупністю непояснених розладів здоров’я (головний біль, нудота, порушення рівноваги, слухові й когнітивні симптоми), що приписуються можливому впливу акустичних або спрямованих енергетичних джерел. Спільним для обох явищ є механізм, який є невидимим, таким, що легко заперечується, і складно документується, але при цьому здатний спричиняти цілком реальну фізіологічну та психологічну шкоду. Саме ця комбінація – реальність ураження за відсутності очевидних слідів – робить такі засоби особливо небезпечними з погляду захисту прав людини: шкода настає, але доказування ускладнене, що створює простір для безкарного заперечення.
ЧОМУ ТАКІ ПОЛІЦЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ ЗАГРОЖУЮТЬ ПРАВАМ ЛЮДИНИ
Застосування звукової зброї проти мирного зібрання зачіпає одразу кілька гарантованих Конвенцією прав. Насамперед ідеться про статтю 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), а за певних обставин і про статтю 2 (право на життя): засіб, що викликає масову паніку, тілесні ушкодження та потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості людей, цілком здатний досягати порогу жорстокості, передбаченого статтею 3. Позитивні зобов’язання держави за цією статтею, як їх сформульовано у практиці Суду, охоплюють три складники: обов’язок запровадити законодавчу й регуляторну рамку захисту; за чітко визначених обставин – обов’язок вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику забороненого поводження; та обов’язок проводити ефективне розслідування небезпідставних тверджень про таке поводження. Поряд із цим зачіпаються стаття 8 (повага до приватного життя, що охоплює фізичну й психологічну недоторканність особи), стаття 11 (свобода мирних зібрань) та стаття 10 (свобода вираження поглядів).
Принципова вада звукової зброї полягає в її невибірковості. Звукова хвиля не може бути спрямована винятково на тих окремих осіб, які нібито поводяться агресивно, – вона вражає весь натовп без розбору: мирних демонстрантів, випадкових перехожих, журналістів, медиків, людей похилого віку, дітей. Це робить практично неможливим дотримання вимоги пропорційності, що є неодмінною умовою будь-якого правомірного застосування сили правоохоронцями. Втручання у конвенційні права є правомірним лише тоді, коли воно встановлене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним і пропорційним у демократичному суспільстві. У цій справі вже перша умова не виконується: оскільки Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування звукової зброї, будь-яке її використання є таким, що не «встановлене законом», а отже, протиправним за самим національним правом.
Особливу загрозу становить «невидимий» і легко заперечуваний характер такого впливу. Коли шкода реальна, але важко доказувана, тягар доведення фактично зміщується на потерпілих, а в держави з’являється спокуса заперечувати сам факт застосування зброї. Це породжує структурний ризик безкарності, який сам по собі є загрозою правам людини, адже унеможливлює ефективний захист і відновлення порушеного права. Нарешті, застосування подібних засобів має виражений стримувальний (chilling) ефект: усвідомлення того, що участь у наступному протесті може обернутися раптовою атакою на здоров’я, відлякує людей від реалізації свободи мирних зібрань і свободи вираження поглядів. Йдеться, таким чином, не лише про шкоду конкретним заявникам у конкретний момент, а й про превентивний, спрямований у майбутнє ризик для невизначеного й дуже широкого кола осіб.
РУЙНУВАННЯ ДОВІРИ ДО ПОЛІЦІЇ
Демократична поліцейська діяльність ґрунтується на легітимності та згоді суспільства. Згідно з класичними засадами поліціювання, ефективність поліції залежить не від страху, а від схвалення, добровільної співпраці та довіри населення. Застосування зброї, що завдає шкоди мирним громадянам, вивертає навиворіт саму захисну функцію поліції, перетворюючи орган, покликаний оберігати безпеку людей, на джерело небезпеки для них. Така інверсія руйнує суспільний договір, на якому тримається поліціювання за згодою, і має довготривалі наслідки для громадської безпеки, готовності людей співпрацювати з поліцією та для верховенства права загалом.
Довіру руйнує не лише сам факт можливого застосування зброї, а й модель подальшої поведінки влади – заперечення й приховування. Суперечливі заяви міністра (спершу відмова від самого факту наявності звукових гармат, потім визнання їх придбання у 2021 році за одночасного заперечення застосування), а особливо передання «розслідування» іноземній спецслужбі – Федеральній службі безпеки Російської Федерації, – позбавляють процес будь-яких ознак незалежності та неупередженості. Звіт, підготовлений такою службою й оцінений фахівцями як пропагандистський і методологічно неспроможний, не лише не здатний встановити істину, а й остаточно підриває довіру суспільства. Розслідування, яке не є незалежним, неупередженим, оперативним і здатним привести до встановлення й покарання винних, не відповідає процесуальному складнику статті 3 Конвенції й водночас руйнує легітимність правоохоронної системи.
Поглиблюють ерозію довіри й супутні практики: стигматизація демонстрантів як учасників «кольорової революції», кампанії з дискредитації, повідомлення про застосування шпигунського програмного забезпечення проти журналістів і правозахисників, витоки персональних даних. Усе це звужує громадянський простір і закріплює уявлення про поліцію як про інструмент політичного тиску, а не служіння суспільству. Єдиним шляхом до відновлення довіри за таких обставин є ефективне, незалежне й неупереджене розслідування, повна прозорість щодо наявних засобів та обставин їх можливого застосування, а також реальна підзвітність винних. За відсутності цього держава втрачає не лише довіру до поліції, а й здатність забезпечувати правопорядок методами, сумісними з демократією.
ДЕТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВИЛА 39 РЕГЛАМЕНТУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Правило 39 Регламенту Суду регулює тимчасові (забезпечувальні) заходи. Формально воно міститься не в тексті самої Конвенції, а в Регламенті Суду, і дозволяє Суду за виняткових обставин – на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи – вказати сторонам на будь-який тимчасовий захід, що, на його думку, має бути вжитий. Попри те, що формально йдеться про «вказівку», обов’язкова сила таких заходів випливає зі статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення): недотримання державою заходу за Правилом 39 може становити порушення статті 34.
Саме тому ухвала ЄСПЛ у цій справі є помітним і нетиповим прикладом застосування Правила 39, що вирізняється одразу кількома рисами. По-перше, захід має превентивний і спрямований у майбутнє характер: він покликаний не зупинити конкретну неминучу дію щодо поіменованої особи у відомий момент (як-от заплановану депортацію), а запобігти цілій категорії майбутньої поведінки – будь-якому застосуванню звукових пристроїв для контролю натовпу – на невизначених майбутніх протестах. По-друге, захід має загальний і колективний характер: він захищає невизначене й надзвичайно широке коло осіб, потенційно всю протестувальну спільноту, а не конкретних заявників, що зазнають індивідуалізованої шкоди. По-третє, він є відкритим у часі – діє «до подальшого розпорядження». По-четверте, його адресовано поведінці держави у сфері охорони громадського порядку та поліціювання, а не у класичній міграційній царині.
Мотивування Суду було стислим, але показовим. Надаючи захід, Суд вказав, що застосування такої зброї для контролю натовпу є незаконним за сербським правом, а також звернув увагу на потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості осіб. Саме поєднання протиправності за національним правом із тяжким і необоротним ризиком для здоров’я багатьох людей, на думку Суду, задовольнило поріг неминучості та непоправності шкоди. Водночас Суд чітко дотримав принципу непрогнозування результату: надання заходу не означає, що Суд зайняв будь-яку позицію щодо того, чи справді 15 березня 2025 року застосовувалася звукова зброя, і не впливає на подальші висновки щодо прийнятності чи суті справи. Проте сам факт надання заходу за таких суворих умов сигналізує принаймні про наявність небезпідставної (prima facie) скарги та реального, а не примарного ризику – інакше винятковий поріг Правила 39 не міг би бути досягнутий.
Не менш важливим для розуміння меж Правила 39 є те, у задоволенні чого Суд відмовив. Дві інші вимоги заявників – про недопущення кримінального переслідування осіб, які беруть участь у публічній дискусії щодо подій 15 березня, та про зобов’язання провести ефективне розслідування – Суд визнав такими, що не підпадають під процедуру Правила 39. Це окреслює доктринальні межі забезпечувальних заходів: Правило 39 є щитом проти неминучої непоправної фізичної шкоди, а не інструментом для превентивного захисту інтересів свободи вираження поглядів чи кримінального процесу, ані механізмом примусу до проведення розслідування. Останнє є питанням позитивних зобов’язань держави, що належить до розгляду по суті, а не предметом тимчасового заходу. Така позиція узгоджується з усталеним обмежувальним підходом Суду до Правила 39 і запобігає його перетворенню на загальний засіб впливу на національну політику.
ВИСНОВКИ
Справа Đorović and Others v. Serbia кристалізує три взаємопов’язані тези. По-перше, застосування невибіркової, легко заперечуваної зброї проти мирних зібрань несумісне з Конвенцією: воно зачіпає статті 3, 8, 10 та 11 і порушує позитивні зобов’язання держави щодо захисту фізичної та психологічної недоторканності людей і проведення ефективного розслідування. По-друге, такі практики, обтяжені запереченням та імітацією розслідування силами, позбавленими незалежності, руйнують легітимність і суспільну довіру, на яких тримається демократичне поліціювання, перетворюючи поліцію зі служби захисту на джерело загрози. По-третє, Правило 39, традиційно міграційний інструмент, у цій справі стало рідкісним превентивним щитом, що захистив цілу громадянську спільноту від необоротної шкоди.
Для України та інших держав – членів Ради Європи цей прецедент є водночас і пересторогою, і стандартом. Технології контролю натовпу вимагають чіткої законодавчої підстави, суворого дотримання необхідності та пропорційності, незалежного нагляду й ефективного розслідування будь-яких тверджень про їх застосування. Ці вимоги цілком співзвучні стандартам Європейського комітету з питань запобігання катуванням (КЗК) щодо застосування сили правоохоронцями та поводження з особами, позбавленими свободи чи підконтрольними поліції. За відсутності зазначених гарантій держава ризикує втратити і права людини, і власну легітимність: коли поліція застосовує проти громадян зброю, а потім приховує це, втрачається не лише довіра до неї, а й сама засаднича умова правопорядку у демократичному суспільстві.
Dmytro Yagunov 