У цій статті ми хочемо поставити під сумнів традиційні наукові погляди на російський імперіалізм, наголошуючи, що сучасні аналізи не враховують адаптивної здатност Російської Федерації до збереження та проєктування імперської влади. На відміну від уявлень про технологічну та інституційну відсталість, неоімперський апарат Росії демонструє надзвичайну гнучкість завдяки використанню приватних військових компаній (ПВК), інструменталізації кримінального населення та систематичній опорі на санкціоноване державою насильство. Спираючись на концептуальну модель Росії як «в’язничної держави», цей аналіз стверджує, що російська імперська система функціонує як самовідтворювальний механізм, в якому будь-яка лібералізація загрожує її фундаментальній військовій спроможності. Стаття робить висновок, що всеосяжна деколонізації, яка розуміється як демонтаж нинішньої територіальної конфігурації Російської Федерації, є не лише нормативною метою, а й стратегічною необхідністю для глобальної безпеки.
Вступ
Сучасні наукові дослідження російського імперіалізму страждають від фундаментальної аналітичної недостатності: постійного застосування статичних моделей до явно динамічної імперської системи. Західні дослідники, спираючись на припущення щодо консервативної інституційної інерції в імперіях, систематично недооцінюють здатність Російської Федерації до адаптації та інновацій у проєктуванні сили. Це неправильне розуміння має значні політичні наслідки, оскільки затуманює механізми, за допомогою яких російський неоімперіалізм відновлює себе у відповідь на геополітичний тиск і технологічні зміни.
Переважаючий дискурс щодо військового потенціалу Росії є прикладом цієї аналітичної прогалини. Хоча спостерігачі правильно визначають набуття Збройними Силами України безпрецедентного оперативного досвіду завдяки тривалим оборонним операціям, вони часто не беруть до уваги паралельне – і, можливо, більш значне – накопичення бойового досвіду російськими регулярними та нерегулярними силами на багатьох театрах військових дій у XXI столітті. Ця асиметрія в аналітичній увазі відображає глибші хибні уявлення про природу російської імперської влади та її еволюційну траєкторію.
Адаптивний імперський апарат: за межами технологічного детермінізму
Характеристика Росії як технологічно або інституційно відсталої країни фундаментально спотворює оперативну логіку імперії. Російська імперська політика демонструє витончену адаптивність, особливо в розгортанні асиметричних механізмів проєктування сили. Поширення та інституціоналізація приватних військових компаній у рамках стратегічної архітектури Росії є прикладом цієї адаптивної здатності. Російські приватні військові компанії не є ситуативною реакцією на конкретні непередбачувані обставини, а є невід’ємною складовою спеціально розробленої системи проєктування сили, що дозволяє зберігати правдоподібне заперечення та мінімізувати внутрішні політичні витрати, пов’язані з втратами у звичайних військових операціях.
Ця інституційна інновація дозволяє російській неоімперії переслідувати агресивні зовнішньополітичні цілі, обходячи традиційні обмеження на розгортання військових сил. Група Вагнера та організації, що прийшли їй на зміну, діяли на кількох континентах – від Сирії та Лівії до Центральноафриканської Республіки та Малі – просуваючи геополітичні інтереси Росії через спроможність до спростування застосування сили. Ця модель є не імперським занепадом, а імперською еволюцією, адаптацією стратегій завоювання XIX століття до нормативних та інформаційних умов XXI століття.
В’язнична держава як імперська основа
Стабільність російської імперської влади ґрунтується на тому, що можна назвати парадигмою «в’язничної держави» – системою, в якій систематичне насильство, катування, в’язничні неформальні закони та правила пронизують як внутрішнє управління, так і військову організацію. Це не просто риторична фігура, а аналітична необхідність: здатність російської держави проєктувати військову силу безпосередньо випливає з її готовності та інституційної спроможності мобілізувати населення, яке піддається надзвичайному примусу.
Набір військового персоналу з в’язниць, широко задокументований під час триваючої війни проти України, ілюструє функціонування цього механізму. Перетворюючи ув’язнених на комбатантів, російська держава одночасно вирішує демографічні проблеми військової мобілізації та підкріплює в’язничну логіку та культуру, що лежить в основі її внутрішнього порядку. Ця практика не є винятковою, а є символічною для ширшої моделі, в якій насильство та примус є не просто інструментами державної влади, а її фундаментальними організаційними принципами.
Важливо, що ця система демонструє залежність від шляху, що унеможливлює значну лібералізацію. Метафора велосипеда, який потребує постійного руху вперед, щоб уникнути падіння, влучно відображає російську неоімперську дилему. Будь-яке істотне зменшення систематичного застосування насильства, будь-який справжній рух у напрямку прозорості, підзвітності влади або зменшення жорсткого вертикального управління на основі прав загрожує підірвати механізми, за допомогою яких російська держава підтримує як внутрішній контроль, так і зовнішню проекцію сили. Російська неоімперія не може лібералізуватися, не переставши бути неоімперією.
Наслідки для глобальної архітектури безпеки
Наслідки цього аналізу виходять далеко за межі регіональних проблем безпеки у Східній Європі. Неоімперський апарат Російської Федерації, заснований на систематичному насильстві та демонструючий здатність до адаптації у проєктуванні сили, становить фундаментальний виклик міжнародному порядку. Цю загрозу неможливо адекватно вирішити за допомогою механізмів, що базуються на припущеннях про відсталість Росії або її неминучий занепад.
Питання, що стоїть перед міжнародною спільнотою, полягає не в тому, чи стримувати імперські амбіції Росії, адже стримування передбачає стабільні кордони та взаємне визнання сфер впливу. Натомість стратегічним імперативом є демонтаж самого імперського апарату. Це неминуче передбачає підтримку процесів деколонізації, які призведуть до фрагментації Російської Федерації за лініями, що відповідають національній та етнічній ідентичності раніше окупованого населення, яке протягом п’яти століть перебувало під російським імперським пануванням, починаючи з часів Московського князівства.
Ця позиція може здатися радикальною в рамках традиційного політичного дискурсу, але вона є логічним наслідком визнання логіки функціонування в’язничної держави. Імперська система, яка не може лібералізуватися без розпаду і чия військова потужність залежить від систематичного насильства як над «цивільними» підданими, так і над власними громадянами, мобілізованими для війни, не може бути реформована. Вона може бути трансформована лише шляхом всеосяжної деколонізації.
Висновок
Західна наука та політичний дискурс повинні фундаментально переоцінити панівні уявлення про російський імперіалізм. Російська Федерація – це не занепадаюча держава, яка спотикається на шляху до неминучого розпаду, а адаптивна імперія, яка успішно модернізувала механізми контролю та проєкції сили. Її залежність від приватних військових компаній, інструменталізація кримінального населення та систематичне застосування катувань та насильства є не архаїчними пережитками, а сучасними інноваціями в імперському управлінні.
Залежність від шляху, притаманна моделі в’язничної держави, унеможливлює значну лібералізацію. Отже, для стабільної безпеки в Європі та за її межами потрібна не стримування, а деколонізація – розпад імперської структури Російської Федерації та відновлення суверенітету націй і народів, що перебувають під імперським пануванням вже понад 500 років. Тільки через таку комплексну трансформацію можна остаточно розірвати цикл насильства, що походить від російського імперіалізму.
Цей висновок ставить під сумнів зручні припущення про поступові реформи та інтеграцію. Однак він відображає логічні наслідки чесної оцінки того, як насправді функціонує російська імперська влада у XXI столітті. Вибір, що стоїть перед політиками, полягає не між ідеалізмом і реалізмом, а між стійкою прихильністю до деколонізації або прийняттям постійної нестабільності, породженої адаптивною імперською системою, що залежить від насильства, в’язничної субкультури та управлення через неформальні в’язничні закони і правила.
