Є категорія правових проблем, які водночас є і добре відомими, і системно ігнорованими. Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, – саме з таких. Ця тема здається вирішеною: є закон, є судова практика, є навіть певна сума, яку держава зобов’язана виплатити. Та варто зазирнути за поверхню, як виявляється конструкція, що захищає не людину, а державний бюджет від реальної відповідальності.
Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» був прийнятий 1 грудня 1994 року. Тридцять з лишком років тому. Він існував іще тоді, коли не було чинного КПК, коли не існувало сучасної системи прокуратури, коли Україна лише починала свій шлях у Раді Європи. Відтоді змінилося майже все – крім цього закону в його сутнісній частині. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом — ця норма статті 13 досі визначає мінімальний поріг, нижче якого суд не може опуститися. Проте «мінімальний поріг» і «справедлива компенсація» – речі принципово різні, і практика Європейського суду з прав людини давно це підтверджує.
Але архаїчність формули відшкодування – лише перша і, мабуть, не найголовніша проблема. Є інша, глибша і системніша: сама назва закону вже задає хибну оптику. У переліку органів-заподіювачів шкоди – оперативні підрозділи, слідство, прокуратура, суд. І жодного слова про органи та установи кримінально-виконавчої служби. Жодного слова про слідчі ізолятори та інші пенітенціарні установи, а також органи управління пенітенціарною системою.
Це не дрібне упущення. Це архітектурний прорахунок, який держава, схоже, вирішила зберегти свідомо.
Уявімо типову ситуацію, яка в Україні є швидше правилом, ніж винятком. Людину затримують, повідомляють про підозру, обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Місяці, а то й роки вона перебуває у слідчому ізоляторі. Зрештою – виправдувальний вирок або закриття провадження. Незаконне кримінальне переслідування констатовано. Людина іде до суду по відшкодування.
І тут розгортається сцена, яку кожен досвідчений адвокат спостерігав неодноразово: і поліція, і прокуратура одностайно заявляють, що вони не є належними відповідачами за умови тримання особи в СІЗО. Технічно вони мають рацію. Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету – держава Україна і є відповідачем. Але ким вона представлена у цих правовідносинах? Прокуратурою, яка ініціювала переслідування, – так. Поліцією – так. Установою, де людина провела 205 років днів у нелюдських умовах? Ні. Тому що закон 1994 року її не згадує.
Результат – правова лакуна з конкретними людськими наслідками.
Моральні страждання, отримані особою внаслідок незаконного переслідування, складаються мінімум із двох самостійних джерел.
Перше – сам факт переслідування: тавро підозрюваного, обвинуваченого, руйнування репутації, страх, невизначеність.
Друге — умови тримання під вартою, де людина щодня стикається з переповненістю, відсутністю нормального медичного забезпечення, санітарними умовами, несумісними з людською гідністю. За консервативними оцінками, саме перебування в СІЗО становить 60–70 відсотків сукупних моральних страждань. Але ця складова офіційно не персоніфікована в жодному відповідачі.
Наприклад, Одеський слідчий ізолятор — не абстракція. Це конкретна установа з конкретною задокументованою історією порушень, яка десятиліттями фігурує у рішеннях ЄСПЛ, у доповідях Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням (ЄКЗК), у публічних інформаційних запитах, у матеріалах парламентських слухань. Стан цього СІЗО – не секрет і не дискусія. Це визнаний факт, підтверджений міжнародними органами. Питання лише в тому, чи понесе за цей факт відповідальність конкретна установа в конкретній судовій справі.
Саме тому адвокатом Дмитро Ягуновим при представництві клієнтів, що перебували тривалий час в Одеському СІЗО після незаконного притягнення до відповідальності, було подано клопотання про залучення Одеського слідчого ізолятора та Південно-Центрального МРУ яе третіх осіб. Як наслідок, суд задовольнив клопотання та ухвалив «залучити до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Державну установу «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України».
Це процесуальне рішення продиктоване не лише логікою справедливості, а й суворою процесуальною логікою: якщо хочемо, щоб суд мав повну картину страждань і їхнього джерела – установа, яка ці страждання безпосередньо спричинила, має бути у процесі. Вона має пояснити, чи відповідали умови тримання стандартам статті 3 Конвенції. Вона має відповісти на запитання про медичне забезпечення, про переповненість камер, про доступ до природного освітлення та свіжого повітря.
Це не лише питання однієї справи. Це питання системи стимулів. Зараз держава Україна виплачує відшкодування, не пов’язуючи цих виплат із конкретною установою, що є безпосереднім заподіювачем шкоди. Слідчий ізолятор не несе жодних інституційних наслідків від того, що його умови тримання стали підставою для виплат із державного бюджету. Виплатило Міністерство фінансів України – і все. Одеське СІЗО продовжує існувати в тому самому стані ще тридцять років. Саме цей розрив між заподіювачем шкоди та фінансовими наслідками і є структурною причиною того, що умови в українських слідчих ізоляторах не змінюються з часів незалежності.
Якщо ж установа стає учасником процесу, якщо її представники змушені пояснювати суду умови тримання, якщо рішення суду прямо встановлює зв’язок між конкретними умовами конкретного ізолятора і розміром відшкодованої шкоди – це вже інша логіка. Це логіка інституційної відповідальності. Логіка, яка хоча б теоретично може стимулювати реформу.
Між статтею 1176 ЦК України та положеннями Закону № 266/94-ВР існує неузгодженість, вирішення якої може зробити регулювання цього правового інституту більш ефективним. Але неузгодженість термінів – це, мабуть, найменша з проблем. Головна – концептуальна: закон будувався на моделі, де держава відповідає за незаконне переслідування, а умови тримання під вартою є окремою, функціонально відірваною темою. У реальності ці дві речі невіддільні. Кожен день, проведений людиною у переповненій камері одеського СІЗО в очікуванні вироку, який зрештою виявиться виправдувальним, – це частина незаконного переслідування. Фізично, психологічно і юридично.
Саме тому правова формула, яка виключає Державну кримінально-виконавчу службу України з кола відповідачів, є не просто технічною прогалиною – вона є принциповою несправедливістю, законсервованою в тексті закону тридцятирічної давнини. І поки цей закон не буде реформований з урахуванням повного кола заподіювачів шкоди, адвокатська практика має використовувати всі доступні процесуальні інструменти – клопотання про залучення третіх осіб, посилання на практику ЄСПЛ, апеляцію до положень статті 3 Конвенції – щоб суд отримував повну картину, а держава не могла і надалі вислизати від відповідальності через формальний зазор між буквою архаїчного закону та реальністю українського СІЗО.
Відшкодування моральної шкоди — це не лише компенсація минулого. Це механізм впливу на майбутнє. І цей механізм не працює, поки установи, що безпосередньо завдають шкоди, залишаються поза межами судового контролю.
Dmytro Yagunov 