За шістнадцять років Україна продемонструвала колосальне скорочення в’язничного населення. На початку 2010 р. в установах кримінально-виконавчої системи перебувало 147716 осіб; станом на 1 січня 2026 р. — лише 34925 осіб (скорочення на 76,4%, або у 4,2 рази). Це абсолютний мінімум за весь незалежний період.
У загальній динаміці виразно виокремлюються три фази. Перша (2010–2013) — відносна стабільність у діапазоні 147–154 тисяч осіб: «радянська» модель масового ув’язнення зберігала свою інерцію. Друга (2014–2015) — обвальне скорочення: за один рік показник впав із 126937 до 73431 осіб, майже вдвічі. Третя (2016–2026) — повільний, але невпинний спад на тлі збройного конфлікту.
Ключовий застережний висновок: різке скорочення 2014–2015 рр. не є результатом гуманізації кримінальної юстиції. Воно зумовлене передусім анексією Криму та окупацією частини Донбасу — разом із цими територіями поза межами контролю України залишилися десятки установ і тисячі ув’язнених. Структурні зміни в каральній практиці значно скромніші за «паперову» статистику.
ДИНАМІКА ЗА КАТЕГОРІЯМИ УВ’ЯЗНЕНИХ
Слідчі ізолятори (СІЗО): зростання питомої ваги
Чисельність осіб у СІЗО скоротилася з 38030 (2010) до 14554 (2026) — на 61,7%. Однак тренд неоднорідний: після спаду 2014–2015 рр. спостерігається хвиля зростання у 2016–2019 рр. (до 19510 осіб) і лише потім новий спад. Це свідчить про нестійкість політки застосування запобіжних заходів.
Найтривожніший індикатор — зростання питомої ваги СІЗО: 25,7% (2010) проти 41,7% (2026). Майже половина всього в’язничного населення — особи, вина яких не встановлена вироком суду. Цей показник суттєво перевищує середньоєвропейський рівень і є прямим свідченням системних проблем із дотриманням принципу презумпції невинуватості.
Установи виконання покарань (УВП): найбільший спад
Кількість засуджених у виправних колоніях впала з 108187 (2010) до 20300 (2026) — на 81,2%. Навіть з урахуванням територіальних утрат реальне скорочення є значним. Проте воєнний контекст 2022–2026 рр. вносить суттєве спотворення: масова мобілізація засуджених за нетяжкі злочини де-факто стала механізмом позапланового «розвантаження» установ, а не свідченням зміни каральної ідеології.
Відсутність незалежного моніторингу в прифронтових зонах унеможливлює повноцінну перевірку даних щодо осіб, переведених до тимчасових місць позбавлення волі. Наведені цифри відображають лише підконтрольну частину системи.
Виховні колонії (неповнолітні): майже повне зникнення
Найбільш промовиста динаміка — щодо неповнолітніх: з 1 499 (2010) до 46 осіб (2023), тобто скорочення на 96,9%. Після цього — незначне зростання до 71 особи (2026). Таке скорочення не пояснюється лише територіальними втратами: воно відображає реальну, хоча й непослідовну, трансформацію практики поводження з неповнолітніми правопорушниками у напрямку пробаційних та ресторативних підходів.
Зростання у 2025–2026 рр. потребує окремого моніторингу: воно може свідчити про зміну судової практики в умовах війни або про реєстрацію підлітків із деокупованих територій. В обох випадках — це вразлива група, що вимагає особливої уваги органів пробації та правозахисних організацій.
Висновки
Статистика 2010–2026 рр. засвідчує: Україна перетворилася з країни з одним із найвищих рівнів ув’язнення у Європі на країну з відносно низькими абсолютними показниками. Однак цей декарцеральний ефект є значною мірою ілюзорним. Він визначається передусім геополітичною катастрофою 2014 р. і мобілізаційною логікою 2022–2026 рр., а не структурними змінами у кримінальній юстиції.
З пенологічної точки зору найбільш вразливими залишаються три аспекти: збереження практики надмірного тримання під вартою (СІЗО); відсутність незалежного моніторингу установ у прифронтових районах; зростання ризиків для окремих категорій в умовах деградації інституційної інфраструктури.
Dmytro Yagunov 