Нещодавно я здійснив, здавалося б, рутинну наукову процедуру — надіслав до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України інформаційний запит. Запит стосувався публічної інформації про застосування одиночного ув’язнення в різних його формах у пенітенціарній системі України: карцер, дисциплінарний ізолятор (ДІЗО), приміщення камерного типу (ПКТ), одиночні камери в слідчих ізоляторах — за кожен рік з 2010 по 2025 рік.
Запит містив 21 конкретне запитання: кількість осіб, щодо яких застосовувались ті чи інші форми ізоляції; середня та максимальна тривалість; кількість випадків послідовного призначення дисциплінарних стягнень; кількість осіб, які перебували в умовах одиночного ув’язнення понад 6 місяців та понад рік безперервно; підстави застосування адміністративної (превентивної) ізоляції; кількість випадків скасування таких рішень за результатами оскарження. Питання сформульовано відповідно до класифікації, яку застосовує Європейський комітет з питань запобігання катуванням (КЗК / CPT): дисциплінарне, адміністративне/превентивне та захисне одиночне ув’язнення.
Відповідь надійшла швидко. Її зміст виявився приголомшливим.
Департамент повідомив, що «надає інформацію про кількість осіб, які перебували в установах виконання покарань у період з 2010 по 2026 роки, що є у розпорядженні Департаменту». Усе. Тільки загальна кількість ув’язнених. «Інша інформація у процесі здійснення повноважень, передбачених чинним законодавством, Департаментом не створювалась та у володінні не перебуває».
А для «отримання актуальної інформації» запропоновано звертатися безпосередньо до установ виконання покарань та слідчих ізоляторів.
Тобто: системна статистика одиночного ув’язнення в Україні не ведеться. І, схоже, ніколи не велася.
ЩО ТАКЕ ОДИНОЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ З ТОЧКИ ЗОРУ СТАНДАРТІВ ЄКЗК — І ЧОМУ ЦЕ НЕ ДРІБНИЦЯ
Щоб зрозуміти масштаб проблеми, необхідно бодай коротко нагадати, що являє собою міжнародний стандарт у цій сфері.
У 2011 році ЄКЗК присвятив одиночному ув’язненню окремий розділ своєї 21-ої Загальної доповіді (CPT/Inf(2011)28). Це — один із найбільш ретельно розроблених нормативних документів Комітету. Відправна точка стандарту є безкомпромісною: одиночне ув’язнення може мати «надзвичайно руйнівні наслідки для психологічного, соматичного та соціального здоров’я» людини, а найбільш промовистим показником цього є значно вищий рівень самогубств серед ув’язнених, щодо яких застосовується цей захід. КЗК прямо констатує, що одиночне ув’язнення «само по собі потенційно створює проблеми, пов’язані із забороною катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження».
ЄКЗК неодноразово відвідував Україну. Питання одиночного ув’язнення фігурувало у звітах Комітету щодо України. Українська держава подавала відповіді. Тобто певний діалог відбувався. Але, як з’ясовується, він відбувався в умовах, коли центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво пенітенціарною системою, не мав — і не збирав — жодної системної інформації про те, скільки людей, на яких підставах, на який строк і з якими наслідками піддаються одиночному ув’язненню.
ВІДСУТНІСТЬ СТАТИСТИКИ — ЦЕ НЕ ТЕХНІЧНА ПРОБЛЕМА. ЦЕ СИСТЕМНА
Відсутність статистики — це не прогалина у звітності. Це відображення того, як система ставиться до самого явища, яке вона адмініструє. Те, що не підраховується, — не управляється. Те, що не управляється, — не контролюється. Те, що не контролюється, — є простором довільного розсуду, а де довільний розсуд — там завжди є ризик зловживань.
ЄКЗК прямо наголошує: «повинні здійснюватися та зберігатися докладні записи стосовно рішень про одиночне ув’язнення особи та стосовно перегляду таких рішень». Йдеться не про побажання — це вимога принципу підзвітності, без якої система формально відповідає стандартам, але реально функціонує поза будь-яким зовнішнім чи внутрішнім контролем.
У будь-якій пенітенціарній системі — і це не питання рівня розвитку чи добробуту держави, а питання елементарної адміністративної культури — статистика одиночного ув’язнення ведеться, узагальнюється та публікується. Вона є інструментом аналізу практики, оцінки відповідності стандартам, виявлення аномалій, обґрунтування реформ і підзвітності перед суспільством. Без неї дискусія про реформування пенітенціарної системи нагадує спробу лікувати хворого без будь-яких медичних показників.
Показово: відповідь Департаменту містить посилання на постанову пленуму Вищого адміністративного суду щодо того, що не є інформаційним запитом. Тобто, відомство, замість того щоб визнати і обґрунтувати відсутність інформації, спершу витратило зусилля на правове пояснення того, чому воно не зобов’язане цю інформацію створювати. Це красномовно само по собі.
НА ФОНІ ЗАДЕКЛАРОВАНИХ РЕФОРМ
Я пишу ці рядки в контексті власної наукової діяльності.
Відповідь Департаменту є красномовним прикладом цього розриву.
Україна роками декларує пенітенціарну реформу. Прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, ведуться переговори в рамках євроінтеграції, держава взаємодіє з Радою Європи. І водночас центральний орган управління пенітенціарною системою не може відповісти на запитання: скільки людей цього року було поміщено в карцер і на скільки діб?
Особливо гостро це відчувається на тлі воєнного часу. Розумію, що зараз суспільний запит на контроль над пенітенціарною системою є мінімальним — є речі важливіші. Але саме в умовах, коли публічна увага послаблена, ризик неконтрольованого застосування обмежувальних заходів зростає. І саме зараз закладаються підвалини повоєнної системи.
Тому першою — і найбільш базовою — рекомендацією до будь-якої Стратегії дотримання прав людини в пенітенціарній системі до 2035 року має бути: запровадити системну статистичну звітність щодо одиночного ув’язнення — за видами, строками, підставами, установами, категоріями осіб. Не як технічну вимогу. Як фундаментальну умову підзвітності.
Доки цього немає — усі розмови про відповідність стандартам ЄКЗК, Стратегії реформ та євроінтеграційні зобов’язання залишаються лише розмовами.
Dmytro Yagunov 