Справа Петров проти Республіки Молдова (заява № 38066/18) стосується фундаментальних питань людської гідності, заборони неналежного поводження та захисту ув’язнених від систематичних зловживань, що сприяють неформальним в’язничним ієрархіям.
У рішенні, винесеному Європейським судом з прав людини 5 березня 2026 року, розглядається явище, яке вже давно документується правозахисниками в пострадянських пенітенціарних системах, але рідко розглядається в судах на міжнародному рівні: підкорення ув’язнених за допомогою усталеної кастової структури, відомої в тюремному сленгу як культура АУЕ (або «Арестантский Уклад»).
Заявник, громадянин Молдови, народжений у 1983 році, відбував покарання у вигляді позбавлення волі за вбивство з 2006 по 2021 рік у в’язниці № 9 у місті Прункул. Він стверджував, що з моменту його зарахування до в’язниці його проти його волі та відповідно до неформального звичаю ув’язнених було віднесено до найнижчого рівня кастової ієрархії в’язниці, який зазвичай називають «опущенні» («ізгої» або «недоторканні»). Членство в цьому найнижчому прошарку передбачало низку постійних, принизливих обмежень: заборону користуватися спільними предметами, якими користувалися інші ув’язнені, обов’язкове виконання підлеглих і рабських завдань за вказівкою ув’язнених з вищих каст, щоденні фізичні та психологічні приниження, а також категоричне виключення з релігійного життя в’язниці, включаючи доступ до в’язничної церкви. Заявник також стверджував, що адміністрація в’язниці знала про функціонування цієї системи, але не вжила ефективних заходів для її припинення.
СТАТТІ КОНВЕНЦІЇ
Заявник посилався на кілька положень Європейської конвенції з прав людини. Перш за все, він посилався на статтю 3 (заборона нелюдського або принижуючого поводження) у поєднанні зі статтею 14 (заборона дискримінації), стверджуючи, що поводження на основі касти, якому він піддавався, було принизливим і застосовувалося виключно на підставі його статусу у в’язниці, що є підставою, аналогічною тим, які захищаються статтею 14 Конвенції. Крім того, він посилався на статтю 4 (заборона примусової або обов’язкової праці), стверджуючи, що примус до виконання рабських обов’язків, накладений неформальною ієрархією, становив заборонену примусову працю в розумінні цієї статті. Нарешті, він посилався на статтю 9 (свобода думки, совісті та релігії) на тій підставі, що неформальний кодекс, який забороняв «ізгоям» відвідувати релігійні служби, фактично заважав йому виявляти свою релігію в богослужінні та дотриманні обрядів.
ОСНОВНІ ПРАВОВІ ПИТАННЯ
Ця справа порушує кілька аналітично відмінних, але взаємопов’язаних правових питань, що мають значне доктринальне значення.
Позитивні зобов’язання за статтею 3 Конвенції. Судова практика Суду встановлює, що держава несе позитивне зобов’язання вживати розумних заходів для захисту осіб, позбавлених волі, від жорстокого поводження з боку інших ув’язнених. Питання в цій справі полягає в тому, чи виконала Молдова це зобов’язання в обставинах, коли принижуюче поводження не було вчинене безпосередньо державними агентами, а було результатом саморегульованої та стійкої субкультурної системи. Позиція заявника — що влада була обізнана про функціонування ієрархії та не втрутилася — спонукає Суд визначити поріг необхідної старанності: сама лише обізнаність без вжиття заходів для виправлення ситуації може бути достатньою для притягнення держави до відповідальності за статтею 3 Конвенції.
Стаття 4 Конвенції та неформальний примус. Застосування статті 4 до праці, яка вилучається за допомогою неформальних, недержавних механізмів примусу, є новим з точки зору доктрини. Встановлений критерій — чи робота виконувалася під загрозою покарання, проти волі особи та в несправедливих або гнітючих умовах — досі застосовувався переважно до офіційних трудових режимів. Поширення його на кастові зобов’язання, що виконуються однолітками, означало б значне розширення сфери застосування положення, покладаючи на державу обов’язок запобігати та переслідувати субкультурну експлуатацію в її місцях позбавлення волі.
Стаття 9 Конвенції та пасивна толерантність держави. Заява про порушення свободи релігії стосується того, чи є нездатність держави запобігти застосуванню неформального правила, яке виключало заявника з тюремної церкви, обмеженням прояву релігії в розумінні статті 9 Конвенції. Заявник не був обмежений жодним офіційним регламентом; виключення було повністю зумовлене звичаєм ув’язнених. Тому Суд повинен визначити, чи пасивна офіційна толерантність до такого правила покладає на державу відповідальність за Конвенцією.
СИСТЕМНИЙ КОНТЕКСТ ТА ЗНАЧЕННЯ
Ця справа не є поодинокою. Молдова неодноразово була предметом негативних рішень Страсбурзького суду щодо умов утримання в її в’язницях. У провідній справі «Шишанов проти Молдови» (2015) було виявлено системні проблеми переповнення та нелюдських умов утримання і закликано державу запровадити ефективні внутрішні засоби правового захисту. Наступна законодавча реформа — закони № 163/2017 та № 272/2018 — запровадила превентивні та компенсаційні механізми, які набрали чинності з 1 січня 2019 року. Однак структурні недоліки в пенітенціарній системі Молдови залишаються: станом на січень 2024 року кількість ув’язнених становила близько 5695 осіб, причому непропорційно велика кількість з них — засуджені до довічного ув’язнення. З сімнадцяти рішень ЄСПЛ, винесених проти Молдови лише у 2024 році, п’ятнадцять визнали принаймні одне порушення Конвенції.
У більш широкому сенсі, Суд нещодавно продемонстрував готовність розглянути структурний аспект неформальних ієрархій ув’язнених. У справі«D проти Латвії» (2024) Суд встановив порушення статті 3 Конвенції, яке виникло через те, що держава не вжила комплексних заходів проти системної неформальної ієрархії у в’язницях, і наказав вжити загальних заходів для вирішення основної проблеми. Справа «Петров проти Молдови» спонукає до подальших кроків: поєднання аналізу ієрархії зі статтями 4 та 9 і трактування сукупного ефекту обмежень, накладених кастовою системою, як багатовимірного порушення, а не як окремої скарги на умови утримання під вартою.
З точки зору ЄКЗК, ця справа має безпосереднє значення. ЄКЗК задокументував неформальні ієрархії ув’язнених у багатьох східноєвропейських системах утримання під вартою і послідовно рекомендував державам вживати активних заходів для їх усунення. Висновок Суду про порушення, що охоплює статтю 4 Конвенції, створив би потужну нормативну синергію між судовою та превентивною гілками правозахисної системи Ради Європи.
ВИСНОВОК
Рішення у справі «Петров проти Молдови» є значним внеском у розвиток судової практики ЄСПЛ щодо умов утримання під вартою та відповідальності держави за дії недержавних суб’єктів у місцях позбавлення волі. Одночасно застосовуючи статті 3, 4, 9 та 14 Конвенціїу контексті неформальної кастової системи у в’язницях, ця справа надає Суду можливість сформулювати комплексні стандарти, що регулюють ліквідацію неформальних в’язничних ієрархій— стандарти, які мають значення далеко за межами Молдови.
Dmytro Yagunov 