02 лютого 2026 року Новозаводський районний суд міста Чернігова ухвалив виправдувальний вирок у справі № 751/2536/23 за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 255-1 КК України, — умисного встановлення та поширення злочинного впливу, вчиненого в слідчому ізоляторі.
Обвинувачений, який мав значний кримінальний «послужний список» (п’ять попередніх судимостей за тяжкі та особливо тяжкі злочини) та тривалий досвід перебування в установах виконання покарань, обвинувачувався в тому, що він, набувши статусу так званого «смотрящого» за ДУ «Чернігівський слідчий ізолятор», здійснював неформальне управління ув’язненими, розподіляв матеріальні ресурси з «общака», вирішував спори між утримуваними, застосовував та санкціонував фізичне насильство, організовував постачання заборонених предметів, визначав кастову належність ув’язнених та загалом підтримував систему «злодійських понять» на території установи.
Суд, дослідивши докази обвинувачення, дійшов висновку про відсутність у діях обвинуваченого складу інкримінованого кримінального правопорушення та ухвалив виправдувальний вирок на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України.
Цей вирок, безумовно, заслуговує на ретельний аналіз з точки зору міжнародних стандартів у сфері протидії неформальним в’язничним ієрархіям, зокрема практики Європейського суду з прав людини та стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням.
Не беручись аналізувати справу в цілому, адже для цього необхідні повні матеріали кримінального провадження, слід зазначити, що вже сам текст вироку містить низку формулювань, які потребують серйозного осмислення в контексті міжнародних зобов’язань України у сфері боротьби з організованою злочинністю та захисту прав ув’язнених. Окремі аргументи суду на обґрунтування виправдувального вироку не лише видаються дискусійними з юридичної точки зору, але й фактично ігнорують значний масив міжнародної практики та стандартів, безпосередньо релевантних до обставин цієї справи.
Центральним аргументом суду стало твердження, що «законодавством не визначено поняття «смотрящий», та, відповідно, відсутні будь-які критерії, за якими б можна було стверджувати про наявність у особи вказаного статусу». На перший погляд, це формулювання апелює до принципу правової визначеності, який дійсно є фундаментальним елементом верховенства права. Проте саме ця аргументація виглядає принаймні дискусійною, якщо розглядати її в контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі Ashlarba v. Georgia (заява № 45554/08, рішення від 15 липня 2014 року), яке безпосередньо стосується питання криміналізації діяльності, пов’язаної з «злодійським світом», та відповідності такої криміналізації вимогам статті 7 Конвенції про захист прав людини.
У справі Ashlarba v. Georgia заявника було засуджено за належність до «злодійського світу» відповідно до ч. 1 ст. 223(1) КК Грузії. Суть спору полягала саме в тому, чи був зміст цього конкретного злочину достатньо зрозумілим і передбачуваним для того, щоб заявник міг заздалегідь регулювати свою поведінку, — тобто в тому самому питанні правової визначеності, на яке посилається чернігівський суд. ЄСПЛ, розглянувши справу, дійшов висновків, діаметрально протилежних позиції Новозаводського районного суду.
Страсбурзький суд зазначив, що належність до «злодійського світу» тісно пов’язана зі злочином «злодія в законі»; обидва злочини відображають добре відомий інститут організованої злочинності, який став об’єктом ширшого законодавчого пакету, прийнятого грузинським парламентом 20 грудня 2005 року з метою посилення боротьби зі злочинними синдикатами. ЄСПЛ при цьому провів паралелі з визнаним соціальним лихом, яке представляють інші організації мафіозного типу, і відзначив обґрунтованість рішення держави-відповідача створити законодавчу базу для більш ефективної боротьби з цією злочинною діяльністю.
Принципово важливим є висновок ЄСПЛ про те, що таке злочинне явище, як «злодійський світ», було настільки глибоко вкорінене в суспільстві, а суспільний авторитет «злодіїв у законі» був настільки високим, що серед пересічних членів суспільства такі кримінальні поняття, як «злодійський світ», «злодій в законі», «вирішення спорів з використанням авторитету злодія в законі», «общак» тощо, були загальновідомими та широко зрозумілими. Відтак, як наголосив ЄСПЛ, запровадивши нові злочини, пов’язані з інститутом «злодійського світу», грузинський законодавець лише криміналізував поняття та дії, пов’язані з кримінальною («злодійською») субкультурою, точне значення яких вже було добре відомо широкому загалу. Суд навіть зазначив, що збереження розмовної мови у юридичному визначенні цих злочинів було зроблено для того, щоб суть нових криміналізованих злочинів була легше зрозуміла широкій громадськості. Порушення статті 7 Конвенції, відповідно, встановлено не було.
Ця позиція ЄСПЛ має безпосереднє значення для оцінки аргументації чернігівського суду. Якщо Страсбурзький суд визнав, що навіть для пересічного громадянина Грузії поняття «злодійського світу» були «загальновідомими та широко зрозумілими», то що вже казати про особу, яка, за матеріалами справи, провела у місцях позбавлення волі значну частину свого життя, неодноразово засуджувалась за тяжкі та особливо тяжкі злочини і, за обвинуваченням, безпосередньо функціонувала всередині цієї злочинної ієрархії? ЄСПЛ прямо відкинув спроби заявника Ашларби представити себе як особу, якій поняття кримінальної субкультури є чужими, особливо з огляду на його власні показання, де він визнав, що знав про статус «злодія в законі» і вважав таку особу «праведною людиною». Аналогічно, у чернігівській справі обвинувачений, за матеріалами справи, не лише знав про відповідні поняття, але й активно їх використовував у повсякденній діяльності.
Твердження суду про те, що «законодавством не визначено поняття «смотрящий»», при уважному аналізі виявляється формалістичним аргументом, який не витримує зіставлення з практикою ЄСПЛ. По-перше, Кримінальний кодекс України і не повинен оперувати жаргонізмами в’язничної субкультури. Стаття 255-1 КК України криміналізує не саме «перебування у статусі смотрящим», а встановлення або поширення в суспільстві злочинного впливу. Примітка 1 до ст. 255 КК надає розгорнуте визначення злочинного впливу як будь-яких дій особи, яка завдяки авторитету, іншим особистим якостям чи можливостям сприяє, спонукає, координує або здійснює інший вплив на злочинну діяльність, організовує або безпосередньо здійснює розподіл коштів, майна чи інших активів, спрямованих на забезпечення такої діяльності. Завдання суду полягало в тому, щоб оцінити, чи підпадають конкретні дії обвинуваченого під це нормативне визначення, а не в тому, щоб шукати в законодавстві дефініцію кримінального жаргонізму. Уявімо собі, що навіть якщо завтра буде запроваджено поняття «смотрящий» до Кримінального кодексу, то післязавтра такі особи будуть іменуватися «паханами», «лідерами», «старшими» — або будь-яким іншим неологізмом. Злочинна субкультура не стоїть на місці і здатна адаптуватися до будь-яких формальних заборон. Саме тому ЄСПЛ у справі Ашларби визнав правомірним підхід, за якого криміналізуються не жаргонні назви, а суть злочинної діяльності, позначуваної цими назвами.
По-друге, аргумент суду про відсутність нормативного визначення «смотрящого» фактично ігнорує усталену практику ЄСПЛ щодо якості закону. У справі Cantoni v. France (1996) та інших рішеннях ЄСПЛ послідовно зазначає, що формулювання законів не завжди є точними, що багато законів неминуче сформульовані в термінах, які більшою чи меншою мірою є розпливчастими, а їх тлумачення і застосування залежать від практики. Визначеність є дуже бажаною, однак вона може призвести до надмірної жорсткості, і закон повинен бути здатним йти в ногу з мінливими обставинами. Закон все ще може відповідати вимозі передбачуваності, якщо зацікавлена особа повинна отримати відповідну юридичну консультацію, щоб оцінити наслідки своїх дій. Тому вимога суду про нормативне визначення кожного жаргонізму кримінальної субкультури виглядає надмірно формалістичною і не узгоджується з принципами, виробленими страсбурзькою юриспруденцією.
Окремо слід зупинитися на тому, як суд оцінив конкретні епізоди обвинувачення. Щодо епізодів фізичного насильства (епізоди 1, 2, 6) суд зазначив, що «не надано доказів того, що обвинуваченому або іншим особам пред’явлено обвинувачення у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення проти життя чи здоров’я особи» та що «відсутні заяви будь-яких потерпілих осіб про вчинення кримінальних правопорушень». Цей аргумент потребує критичного осмислення. По-перше, він фактично ставить кваліфікацію дій за ст. 255-1 КК у залежність від наявності окремого кримінального провадження за іншими статтями, що не випливає з диспозиції норми. По-друге, і це значно більш тривожно, відсутність заяв потерпілих у контексті в’язничної субкультури є не стільки свідченням відсутності злочину, скільки свідченням ефективності самої системи залякування, яка унеможливлює звернення із заявами. Саме ЄКЗК у своїх численних доповідях, включаючи новий стандарт щодо неформальних в’язничних ієрархій, опублікований у квітні 2025 року в рамках 34-ї Щорічної доповіді, послідовно наголошує на тому, що в’язні нижчих каст перебувають у стані постійного залякування і насильства, що робить подання ними скарг практично неможливим.
Ба більше, ЄСПЛ у справі Ashlarba v. Georgia прямо вказав, що ««злодій в законі» рідко скоює злочин сам. Однією з найпомітніших особливостей контролю, який здійснюють «злодії в законі», є їхній авторитет у кримінальних колах, що ґрунтується на репутації».
Щодо епізодів вирішення спорів між ув’язненими (епізоди 3, 4, 5) суд зазначив, що «не вбачається, що обвинуваченим було здійснено злочинний вплив на діяльність інших осіб, а саме, що він сприяв у здійсненні злочинної діяльності, спонукав інших осіб до здійснення злочинної діяльності, координував злочинну діяльність інших осіб або здійснював інший вплив на злочинну діяльність осіб». Проте якщо подивитися на зміст цих «спорів» — один з них стосувався невиконання угоди про постачання забороненого мобільного телефону, інший — шахрайських дій з азартними іграми, третій — конфлікту, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних засобів (метадону), — то постає питання: якщо «арбітрування» конфліктів у сфері незаконного обігу наркотиків та контрабанди заборонених предметів не є координацією або впливом на злочинну діяльність, то що ним є? Суд, здається, обрав надмірно вузьке тлумачення поняття «злочинна діяльність», яке не узгоджується ані з буквою, ані з духом закону.
Щодо епізоду з розподілом цигарок із «общака» (епізод 7) суд констатував, що «передача та розподіл цигарок не були і не могли бути направлені на забезпечення злочинної діяльності» та що «не конкретизовано яка саме злочинна діяльність забезпечувалась передачею утримуваним у слідчому ізоляторі цигарок». Крім того, суд зазначив, що «законодавством не визначено поняття «общак», яке є жаргонізмом, в зв’язку з чим неможливо встановити які саме кошти, майно чи інші активи (доходи від них) можна вважати «общаком»». Цей аргумент є найбільш вразливим з точки зору міжнародних стандартів. Саме у справі Ashlarba v. Georgia ЄСПЛ детально розглянув роль «общака» як спільного грошового фонду злочинного світу, адміністрування якого є однією з найважливіших функцій лідерів злочинної ієрархії. Численні соціально-правові дослідження, на які посилався ЄСПЛ, однозначно вказують на те, що «общак» — це не просто фонд взаємодопомоги, а інструмент влади та контролю, за допомогою якого лідери кримінальних структур забезпечують функціонування злочинної організації, підкуповують працівників установ, фінансують постачання заборонених предметів та наркотиків, винагороджують «лояльних» і карають «непокірних». Ізольоване розглядання факту передачі цигарок поза контекстом цілісної системи неформального управління є методологічно хибним підходом, який не враховує самої природи феномену злочинного впливу.
Значну стурбованість викликає й те, що у вироку жодного разу не згадуються поняття «катування», «тортури» чи «неналежне поводження», хоча описані в обвинуваченні дії — фізичне насильство за вказівкою «смотрящого», кастова система з «опущеними» та «непорядочними», примусове переміщення ув’язнених між камерами, система залякування — за самою своєю природою є формами нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження в розумінні статті 3 Конвенції.
ЄКЗК у своєму новому стандарті щодо неформальних в’язничних ієрархій, опублікованому у квітні 2025 року, прямо зазначив, що становище ув’язнених, які належать до найнижчої касти, може розглядатися як таке, що становить нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Більше того, у двох нещодавніх рішеннях ЄСПЛ, які стосувалися поводження з ув’язненими найнижчих каст (S.P. and Others v. Russia, 2023; D. v. Latvia, 2024), Суд встановив порушення статті 3 Конвенції. Той факт, що чернігівський суд повністю проігнорував вимір прав людини у цій справі, свідчить про відсутність системного розуміння проблематики неформальних в’язничних ієрархій.
ЄКЗК у своєму стандарті 2025 року надав вичерпний аналіз проблеми неформальних в’язничних ієрархій, виходячи з 35-річного досвіду моніторингових візитів. Комітет встановив, що неформальна система самоуправління ув’язнених зберігається різною мірою у дев’яти країнах, які раніше входили до складу Радянського Союзу, створюючи неформальну ієрархію ув’язнених шляхом поділу на категорії або касти та існування неформального кодексу поведінки. Ув’язнені зазвичай поділяються на три категорії: верхівка, середня каста та найнижча каста, або «недоторканні», які піддаються стигматизації, сегрегації, призначаються на принизливі роботи та часто стають жертвами залякування й насильства. Комітет вважає, що тюремні адміністрації зобов’язані протидіяти існуванню неформальних в’язничних ієрархій для захисту вразливих ув’язнених, які ризикують стати жертвами насильства та експлуатації, та для запобігання продовженню злочинної практики лідерами цих ієрархій. Цей стандарт був розроблений з урахуванням, зокрема, ситуації в Україні, де ЄКЗК під час візиту у жовтні 2023 року зафіксував збереження практик, пов’язаних з неформальними в’язничними ієрархіями.
Вражає той факт, що ані прокурор, ані суд не послалися на рішення ЄСПЛ у справі Ashlarba v. Georgia, яке є одним з найбільш відомих та релевантних рішень Страсбурзького суду у сфері протидії організованій злочинності в пенітенціарних установах. Це рішення не лише легітимізувало криміналізацію належності до «злодійського світу» та пов’язаних з ним діянь, але й надало розгорнуту правову аргументацію щодо того, чому поняття кримінальної субкультури, незважаючи на їх жаргонне походження, є достатньо зрозумілими для цілей кримінального переслідування.
Так само не було згадано стандарт ЄКЗК щодо неформальних в’язничних ієрархій, який надає комплексне бачення проблеми та підкреслює необхідність активної протидії цьому явищу з боку держав-членів Ради Європи. Фактично ми маємо ситуацію, коли з одного боку існує виправдувальний вирок національного суду, а з іншого — дуже показове, відоме, важливе рішення ЄСПЛ та, водночас, спеціальний стандарт ЄКЗК, розроблений, мабуть, насамперед для таких країн, як Україна. І і перше, і друге виявилося повністю проігнорованим.
Особливо тривожною є зауваження суду щодо висновку судового експерта-лінгвіста. Суд зазначив, що «встановлюючи наявність у обвинуваченого статусу у злочинній ієрархії, експерт оперує кримінальними жаргонізмами, які не мають нормативного визначення», а також що експерт «вдався до юридичної оцінки предмету дослідження, що виходить за межі його компетенції, і зробив висновок щодо поширення впливу обвинуваченим, використовуючи визначення такого впливу, яке дано в КК України, тобто припустився логічної помилки в аргументації свого висновку (хибне коло)». Цей аргумент потребує ретельного аналізу. З одного боку, зауваження щодо розмежування лінгвістичної та юридичної оцінки має під собою певну методологічну підставу. З іншого боку, суд фактично відкидає єдиний доступний інструмент наукового аналізу мовленнєвих проявів злочинної субкультури, не пропонуючи жодної альтернативи. Якщо лінгвістичний аналіз не є належним засобом встановлення змісту комунікації між учасниками злочинної ієрархії, то який засіб є належним? Суд залишає це питання без відповіді.
Явище в’язничної субкультури є занадто багатогранним і небезпечним для того, щоб його оцінювати, з одного боку, надто примітивно, а з іншого — надто формально. Підхід, обраний судом у цій справі, фактично зводиться до того, що без окремого кримінального провадження за кожним епізодом насильства, без нормативного визначення кожного жаргонізму кримінальної субкультури та без прямого доказування конкретної злочинної діяльності, на забезпечення якої спрямовувався розподіл матеріальних ресурсів, притягнення до відповідальності за встановлення або поширення злочинного впливу є практично неможливим. Такий підхід, якщо він буде підтриманий вищими інстанціями, ризикує перетворити ст. 255-1 КК України на «мертву» норму, що суперечить самій меті її введення — виключенню впливу суб’єктів злочинної ієрархії на криміногенні, економічні та політичні процеси в державі.
Необхідно дивитися в суть явища конкретної справи й оцінювати докази не через формальні показники, а через рівень порушення прав людини, які вже були допущені або перебувають під загрозою через існування в’язничних ієрархій. Факти, викладені в обвинувальному акті — навіть за умови, що вони потребували більш ретельного доказування з боку обвинувачення, — малювали картину класичної неформальної в’язничної ієрархії з усіма її ознаками: кастовою системою, «общаком», «третейським судочинством», системою покарань і заохочень, контролем над комунікаціями між камерами, організацією постачання заборонених предметів, залякуванням та фізичним насильством. Ця картина повністю відповідає тому, що ЄКЗК описує у своєму стандарті 2025 року як загрозу, що вимагає рішучих дій з боку держав-членів.
Знову ж таки, неможливо і немає підстав оцінювати рішення по суті без ознайомлення з повними матеріалами справи, адже докази є завжди доказами і підлягають оцінці виключно судом у межах конкретного кримінального провадження. Цілком можливо, що сторона обвинувачення дійсно не забезпечила належного рівня доказування, що стандарт «поза розумним сумнівом» не було дотримано, і що виправдувальний вирок є обґрунтованим з точки зору процесуальних стандартів. Проте ті формулювання, які використав суд для обґрунтування свого рішення — зокрема щодо відсутності нормативного визначення жаргонізмів кримінальної субкультури, щодо неможливості встановлення статусу «смотрящого», щодо нібито відсутності зв’язку між розподілом матеріальних ресурсів «общака» та забезпеченням злочинної діяльності — викликають глибоке занепокоєння вельми формальним підходом до вирішення проблем засилля в’язничної субкультури, яка визначена як одна з головних проблем української пенітенціарної системи як вітчизняними, так і міжнародними експертами.
Цей вирок, якщо він набере законної сили, може створити небезпечний прецедент, за якого лідери неформальних в’язничних ієрархій будуть фактично захищені від кримінального переслідування за ст. 255-1 КК України завдяки формалістичному тлумаченню норми, яке суперечить підходам, визнаним Європейським судом з прав людини у справі Ashlarba v. Georgia та стандартам ЄКЗК. Залишається сподіватися, що апеляційна інстанція, якщо відповідна скарга буде подана, зверне увагу на міжнародний контекст проблеми та надасть належну оцінку аргументам першої інстанції з урахуванням практики ЄСПЛ та стандартів ЄКЗК.
Dmytro Yagunov 