«Вихваляння системи пробації з ліричним ентузіазмом ні в якому разі не було нашою метою. Ми мали намір скоріше дослідити її розсудливо та критично…»[1].
Українська пробація – потрібно набратися сміливості і сказати – переживає сьогодні непрості часи. І, звичайно ж, у першу чергу це стосується впливу війни на достатньо усталені організаційні структури, формальну культуру та інституційну субкультуру і, звичайно, на матеріальне забезпечення.
Але при цьому ні для кого не є таємницею, що влітку в системі пробації відбулася достатньо суттєва інституційна революція, яка зумовила новий підхід до побудови пробації, принципів пробаційної роботи, відносин між клієнтами пробації та офіцерами пробації. Тому існує нагальна потреба говорити про пробацію в контексті того, що вже було напрацьовано за останні більше ніж десятиліття, і про те, на які зміни можна очікувати від системи пробації в Україні.
Звичайно, що та робота, яка була зроблена за період з 2004-го до 2014 року, що мало наслідком прийняття Закону України «Про пробацію», була суттєвим кроком вперед. Хотілося б нагадати, що свого часу робоча група експертів UNICEF розробила концепцію служби пробації, яка спочатку була орієнтована на дітей, але згодом було вирішено переформувати її і на дорослих (або, краще сказати, на дорослих з окремими особливостями для дітей). Можна згадати і про різні проєкти законів про пробацію, які вносилися різними народними депутатами, і, власне, про той закон, який багато в чому було побудовано на положеннях тієї самої концепції 2007 року.
РЕТРОСПЕКТИВА ТА СУЧАСНІСТЬ
Відповідно, як співавтор і концепції, і проєкту закону, напевно, я маю обов’язок висловити свою думку за результатами вже майже двадцятирічного періоду розбудови системи пробації в Україні: з чого все розпочиналося і, власне, на якому етапі перебуває система пробації на сучасному етапі.
Якщо бути предметно конкретним, то існує дуже багато запитань до пробації, і в першу чергу вони пов’язані з абсолютно недостатніми показниками репрезентації пробаційної роботи в Україні. Можна сказати, що пробація була захована за великою ширмою: ширмою конференцій, презентацій, великих заходів, які приховали, власне, головні відповіді на головні питання: а що саме дало створення замість кримінально-виконавчої інспекції служби пробації?
Звичайно, тут можна говорити, що кримінально-виконавча інспекція – це радянська модель, а пробація – це передовий світовій досвід, який формувався вже понад два століття у багатьох країнах світу і переконливо довів свою ефективність. Але, власне, це буде лише частиною питань, які нададуть лише невелику частину відповіді щодо актуальних проблем пробаційної роботи в Україні.
Звичайно, що пробація була локомотивом, і люди, які стояли за цією реформою, дійсно рухали цей локомотив у напрямку перетворення системи кримінальної юстиції в цілому та пенітенціарної системи зокрема дійсно на соціальну організацію. І, власне, чого варте зниження кількості в’язнів як в абсолютних, так і у відносних показниках в Україні, чому може позаздрити велика кількість країн світу (навіть не лише в Європі).
ПРОБЛЕМА РЕЦИДИВУ: РЕАЛЬНІСТЬ ПРОТИ МІФІВ
Але сувора реальність вимагає надання конкретних відповідей на конкретні запитання. І у сучасну епоху, коли менеджеріалізм стукає дуже наполегливо у двері, потрібно говорити більш прямо і більш відверто, не соромлячись іноді незручних моментів. Власне, що таке сучасна пробація в Україні, окрім зміни назви, до чого вона призвела, який її сучасний стан і які її перспективи?
Ми багато говорили про перший показник, який лежить на поверхні — це питання рецидиву клієнтів пробації після пробаційного нагляду. І тут, звичайно, ми говорили про це неодноразово і багато в різних джерелах: в основу української пробації покладена абсолютно хибна методологія оцінювання клієнтів пробації, яка полягає в тому, що рецидив оцінюється лише за вироками, які набрали законної сили. А враховуючи те, що таких вироків налічується одиниці, це призвело до створення вельми корисного для пробаційних чиновників міфу про рецидив пробації на рівні 2% або навіть 1%. Тому через цю перспективу українська пробація є найкращою в світі[2].
Але є велике «але». Справа в тому, що вимірювання показника саме за критерієм вироків, які набрали законної сили, взагалі не відображає реальний стан справ у системі пробації. У всьому світі для цього використовується показник того, що ми можемо, використовуючи сучасну українську термінологію, називати як кількість повідомлень про підозру. І тут я хотів би наголосити для тих, хто буде говорити про презумпцію невинуватості: я не говорю про порушення презумпції невинуватості конкретних осіб. Я говорю про те, що в цілому ми говоримо про оцінку всієї системи.
Враховуючи те, що в Україні відсоток виправдувальних вироків є дуже низьким (0,5% – 2%), це означає, що навіть якщо припустити застосування цього принципу до клієнтів пробації, яким було повідомлено про підозру у вчиненні злочинів — показник рецидиву може сягати декількох десятків відсотків. І це абсолютно нормальний стан справ, тому що у більшості країн світу рецидив клієнтів пробації дорівнює від 20% до навіть 70%. На противагу українському підходу, який є абсолютно штучним, бюрократичним і вигідним чиновникам від пробації, у світі застосовується показник саме повідомлення про підозру клієнтам пробації у вчиненні тих чи інших кримінальних правопорушень.
Більше того, такий показник не обмежується пробаційним наглядом, а продовжується оцінка цього показника ще приблизно 3-5 або навіть більше років після завершення нагляду. У цьому і є головна ідея: клієнт намагається поводити себе формально законослухняно, бо знає, що порушення правил загрожує йому реальним терміном. А сутність пробації (справжнє виправлення, ресоціалізація) полягає в тому, чи дійсно людина після зняття цього «намордника» пробаційного нагляду перестала вчиняти правопорушення протягом тривалого часу.
ОЦІНКА РИЗИКІВ ТА ДОСУДОВІ ДОПОВІДІ
Окремо потрібно сказати про оцінку ризиків, яка стала «релігією» пробаційної роботи не лише в Україні, а й у всьому світі. Технократи активно просувають цю концепцію, але чомусь забувають «старого доброго дідуся» Чезаре Ломброзо та послідовників неопозитивізму, де в основу була покладена ідея небезпечного стану особи, який потрібно оцінювати постійно.
Така ін’єкція позитивізму у класичне українське кримінальне право робить пробацію дуже уразливою для критики. З одного боку, те, що подається як блискучий інструментарій (методики ризиків, калькуляції), забирає більшість робочого часу офіцерів. З іншого боку, офіцери пробації перетворюються на технократів, чиє завдання – подати звіти, а не створити реальну відповідальність у разі рецидивного злочину. Сама ідея оцінки ризиків (детермінізм) по суті суперечить ідеї свободи волі, яку декларує українське право.
Досудові доповіді – це «вітрина» служби пробації, як говорив Вітфілд. 20 років тому, коли я писав наукові роботи статті про це, я був сповнений «пробаційним ідеалізмом» про залучення офіцера як повноцінного гравця, до якого будуть прислухатися. Чи прислухаються сьогодні? На це питання має відповісти кожен суддя, адвокат та офіцер пробації. Моїм головним побоюванням було те, щоб досудові доповіді не перетворилися на традиційну характеристику з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Характер нордичний, відмінний спортсмен, у згубних зв’язках помічений не був». З точки зору практикуючого адвоката можна сказати, що офіцер пробації так і не став самостійним гравцем в Україні.
ПРОБАЦІЙНИЙ НАРЦИСИЗМ ТА ВИКЛИКИ ВІЙНИ
Говорячи в цілому про останні 10 років, пробація реалізувалася у рамках розділеної моделі (створення Центру пробації, автономного від в’язничної системи)[3]. Але здається, що у напрямку своєї автономізації Центр пробації зайшов занадто далеко, створивши своє «окреме царство» з міцними кордонами, яке не толерує проникнення ззовні.
Головною проблемою став «пробаційний нарцисизм». На фоні відсутності чітких показників та відповідей щодо рецидиву, реклама самої ідеї випереджала саму ідею. На це потрібно звернути увагу новій команді.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ
Якою буде пробація поствоєнного характеру? Сказати надзвичайно важко. Це залежатиме від того, як війна продовжуватиме впливати на систему. На пробації з’являться люди, які бачили смерть, були на лінії фронту. Це створює величезне навантаження, яке неможливо було уявити 10 років тому. Персонал має бути до цього готовий.
Що об’єднує пробацію сьогоднішню з вчорашньою – це потреба у чіткій презентації своїх результатів у суспільстві. І як би ми не хотіли, світовим та прийнятним показником залишається рецидив протягом 5 років після нагляду, де в основу мають покладатися не лише вироки, а саме повідомлення про підозру. Це дозволить оцінити ефективність системи в цілому.
[1] Вітфілд, Д. (2004). Вступ до служби пробації. Монографія. Видання 2-ге, перероб. та доповн. Київ. С.17.
[2] Ягунов, Д. (2025). Показники рецидивної злочинності клієнтів пробації: українські 2% та зарубіжний досвід. URL: www.yagunov.in.ua/recid-probation
[3] Ягунов, Д. (2009). Моделі державного управління пенітенціарними системами. Ринкова економіка: Сучасна теорія і практика управління. Том 12. Випуск 25, ч.2: збірник наукових праць / Одеський національний університет імені І.І.Мечникова. Одеса. С.191-198.
Dmytro Yagunov 