Кримінальне переслідування за катування в Україні є парадоксальним прикладом ефективності кримінального правосуддя. Аналіз офіційної статистики за тринадцять років (2013–2025) показує фундаментальні зміни в розслідувальній спроможності, ефективності прокуратури та поліції, а також в системній дисфункції, які ставлять під сумнів традиційні уявлення про взаємозв’язок між державними ресурсами та результатами кримінального правосуддя. Тут ми розглядаємо статистику поліції щодо катувань за три окремі періоди: перехідний період після Євромайдану (2014–2017), стабілізація перед війною (2018–2021) та період повномасштабного вторгнення (2022–2025).
Статистика поліції щодо катувань (стаття 127 КК України) займає суперечливе місце в аналізі загальної структури злочинності в Україні. З одного боку, систематичні катування з боку офіцерів поліції, в’язничних та військових службовців сформували відповідні погляди на практику катувань в українському суспільстві та ЗМІ. Українське суспільство переконане, що жорстоке поводження з боку офіцерів поліції та в’язничних службовців є поширеним явищем. З іншого боку, кількість офіційно зареєстрованих злочинів, пов’язаних із катуваннями, викликає багато питань щодо латентного характеру цього виду злочинів, а також ефективності розслідування випадків катувань з боку державних службовців в Україні, про які стає відомо суспільству.
| Torture | Crimes | Proceedings with suspects | Indictments sent to courts | Dropped proceedings |
| 2013 | 51 | 38 | 38 | 63 |
| 2014 | 54 | 24 | 19 | 24 |
| 2015 | 73 | 32 | 25 | 21 |
| 2016 | 62 | 20 | 13 | 26 |
| 2017 | 82 | 37 | 26 | 26 |
| 2018 | 163 | 59 | 51 | 43 |
| 2019 | 140 | 34 | 22 | 25 |
| 2020 | 129 | 59 | 32 | 52 |
| 2021 | 79 | 33 | 25 | 33 |
| 2022 | 68 | 20 | 16 | 21 |
| 2023 | 94 | 53 | 37 | 24 |
| 2024 | 124 | 78 | 58 | 24 |
| 2025 | 115 | 65 | 46 | 26 |
Офіційна статистика злочинів катування демонструє значну нестабільність упродовж періоду спостереження. У перші роки після Майдану (2014–2017) спостерігалися відносно незначні коливання, а кількість зареєстрованих випадків коливалася від 51 до 82 на рік. У 2018 році відбувся різкий перелом, коли кількість зареєстрованих злочинів зросла до 163 випадків, що на 98,8% більше, ніж у попередньому році. За цим піком послідувало поступове зниження протягом 2019–2021 років, коли кількість випадків стабілізувалася в діапазоні 79–140.
Початок повномасштабної війни в лютому 2022 року спричинив негайний статистичний шок: кількість зареєстрованих злочинів, пов’язаних із катуваннями, різко впала до 68 випадків, що є найнижчим рівнем за весь період спостереження. Однак це виявилося тимчасовим мінімумом. Наступні роки (2023–2025) продемонстрували тенденцію до відновлення, і кількість випадків стабілізувалася на рівні 94–124 випадки на рік – це рівень, порівнянний з базовим рівнем до 2018 року, але значно нижчий за пік 2018 року.
Крім того, відсоток закритих кримінальних проваджень викликає додаткові питання щодо ефективності досудового розслідування катувань. Особливістю злочинів, пов’язаних з катуваннями, є те, що жертва може ідентифікувати винуватця або принаймні надати інформацію про те, що вона зазнала катувань у конкретному відділенні поліції або в конкретній в’язниці.
| Torture: Percentage of criminal proceedings with suspects | Torture: Indictments sent to courts | Torture: Percentage of dropped criminal proceedings | |
| 2016 | 32,3 | 20,9 | 41,9 |
| 2017 | 45,1 | 31,7 | 31,7 |
| 2018 | 36,2 | 31,3 | 26,4 |
| 2019 | 24,3 | 15,7 | 17,8 |
| 2020 | 45,7 | 24,8 | 40,3 |
| 2021 | 41,8 | 31,6 | 41,8 |
| 2022 | 29,4 | 23,5 | 30,9 |
| 2023 | 56,4 | 39,4 | 25,5 |
| 2024 | 62,9 | 46,8 | 19,3 |
| 2025 | 56,5 | 40 | 22,6 |
Критичний недолік системи переслідування за катування в Україні до війни стає очевидним при аналізі коефіцієнтів конверсії між реєстрацією злочинів та судовими рішеннями. Статистика показує систематичну тенденцію до виснаження розслідувань, що свідчить про глибоку інституційну дисфункцію, а не про прості обмеження ресурсів.
У період з 2016 по 2021 рік лише 24,3% до 45,7% зареєстрованих злочинів, пов’язаних з катуваннями, призвели до відкриття кримінальних проваджень з конкретними ідентифікованими підозрюваними. 2019 рік є найгіршим за ефективністю розслідувань, лише 24,3% справ дійшли до цієї попередньої стадії. Навіть у відносно кращому 2017 році менше половини (45,1%) зареєстрованих злочинів призвели до встановлення підозрюваних – це показник, який вважається неприйнятним у функціонуючих системах кримінального правосуддя, що займаються серйозними порушеннями прав людини.
Зниження ефективності посилюється на стадії підтримання обвинувачення в суді. У період з 2016 по 2021 рік лише 15,7% до 31,7% зареєстрованих злочинів катування призвели до надсилання до суду обвинувальних актів. Дані за 2019 рік є особливо вражаючими: із 140 зареєстрованих злочинів катування лише 22 (15,7%) призвели до підтримання обвинувачення саме в суді. Це становить 84,3% невдач у перетворенні зареєстрованих злочинів катування на судові переслідування – статистика, що свідчить про майже повний системний збій.
На додаток до цієї неефективності розслідувань, у передвоєнний період спостерігалися високі показники відмови від справ. У період з 2016 по 2021 рік від 17,8% до 41,9% проваджень було закрито. Особливо проблемними були 2016, 2020 та 2021 роки, коли рівень закриття справ перевищував 40%. Це свідчить не лише про складнощі в розслідуванні, а й про системну тенденцію до порушення проваджень, які прокурори не мали можливості, доказів або політичної волі довести до кінця.
Повномасштабне вторгнення Росії спричинило несподіване погіршення показників ефективності розслідувань. Незважаючи на умови, які логічно перешкоджали розслідуванню випадків катування – переміщення населення, перевантаженість інституцій, перенаправлення ресурсів, окуповані території – система прокуратури продемонструвала значне поліпшення у перетворенні зареєстрованих злочинів на судові рішення.
2024 рік характеризується найвищою ефективністю розслідувань за весь період спостереження: 1) 62,9% зареєстрованих злочинів призвели до судових проваджень щодо підозрюваних (порівняно з 24,3–45,7% до війни); 2) 46,8% дійшли до стадії пред’явлення обвинувачення (порівняно з 15,7% – 31,7% до війни); 3) лише 19,3% проваджень були припинені (порівняно з 17,8% – 41,9% до війни).
Це підвищення ефективності виявилося стійким протягом усього періоду війни:
- середній рівень ідентифікації підозрюваних: ~ 58%;
- середній рівень надсилання обвинувальних актів до суду: ~ 42%;
- середній рівень закриття справ: ~ 23%.
Ці показники свідчать про приблизне подвоєння рівня пред’явлення обвинувачень порівняно з довоєнним періодом і майже вдвічі менше закриття справ.
Покращення ефективності розслідувань у воєнний час ставить під сумнів пояснення дисфункції кримінального правосуддя, що базуються на нестачі ресурсів. Якщо невдачі у розслідуваннях були спричинені переважно недостатніми ресурсами, то у воєнний час, який характеризувався серйозними обмеженнями ресурсів, показники мали б погіршитися, а не покращитися. Натомість дані свідчать про те, що передвоєнна дисфункція була зумовлена системними факторами, які в основному не залежали від наявності ресурсів: відсутність політичної волі, неналежне визначення пріоритетів прокуратури, толерантність до безкарності або інституційна корупція.
Військовий період збігся з безпрецедентною міжнародною увагою до порушень прав людини в Україні. Створення численних ініціатив з документації створило зовнішній тиск щодо підзвітності, якого не було в передвоєнний період. Ця міжнародна увага, ймовірно, збільшила як видимість витрат, пов’язаних із невдачами розслідувань, так і інституційну підтримку для продовження справ.
Покращення показників конверсії може частково відображати перехід від кількісного до якісного підходу у відборі справ. Зіткнувшись із надмірним навантаженням і обмеженими можливостями, прокурори, ймовірно, застосували більш суворі критерії відбору, переслідуючи лише справи з міцною доказовою базою. Це покращило б показники конверсії, водночас потенційно дозволяючи слабшим, але все ж таким, що заслуговує на увагу, справам залишатися без судового переслідування.
Російське вторгнення 2022 року кардинально змінило політичну економіку правоохоронної діяльності в Україні. Довоєнні моделі інституційної толерантності до катувань, що коренилися в авторитарній спадщині, безкарності правоохоронних органів та політичному втручанні, стали політично неприйнятними в умовах війни, що вимагала міжнародної підтримки та внутрішньої легітимності. Кримінальне переслідування за катування перетворилося з адміністративної справи низького пріоритету на політично важливий показник прихильності до демократії та верховенства права.
Найбільш істотним обмеженням цього статистичного аналізу є необхідність виключення випадків катувань, що відбуваються на тимчасово окупованих територіях. Російська окупація створила зони абсолютної безкарності, де катування були широко задокументовані міжнародними спостерігачами, але повністю відсутні в українській статистиці злочинності. Тому зареєстровані дані про злочини за 2022–2025 роки є значно заниженими порівняно з фактичною кількістю випадків катувань, оскільки охоплюють лише випадки, що відбулися на контрольованій урядом території, де є доступ для розслідування.
Ця прогалина у видимості має глибокі наслідки для оцінки справжнього масштабу проблеми катувань в Україні та для розуміння взаємозв’язку між умовами війни та порушеннями прав людини. Покращення ефективності розслідувань, зафіксоване в офіційній статистиці, може співіснувати з масовим зростанням абсолютної кількості випадків катувань на територіях, де українська система кримінального правосуддя не може функціонувати.
Статистичний аналіз судових переслідувань за катування в Україні у 2013–2025 роках виявляє три важливі висновки:
По-перше, довоєнна система судового переслідування за катування в Україні демонструвала системну дисфункцію, що характеризувалася надзвичайно високим рівнем відсіву між реєстрацією злочинів та судовими рішеннями. З рівнем обвинувачень усього 15,7 % та рівнем закриття справ понад 40 %, система демонструвала фундаментальну інституційну неспроможність, а не звичайні труднощі з розслідуванням.
По-друге, повномасштабне вторгнення парадоксальним чином збіглося з різким підвищенням ефективності судового переслідування: рівень надсилання обвинувальних актів до суду майже подвоївся, а рівень закриття справ зменшився вдвічі, незважаючи на суворі обмеження воєнного часу. Це поліпшення свідчить про те, що передвоєнна дисфункція була пов’язана насамперед із факторами, що стосувалися політичної волі, інституційних пріоритетів та системної корупції, а не технічних можливостей чи ресурсів.
По-третє, падіння кількості зареєстрованих справ у 2022 році та тривала нездатність розслідувати випадки катувань на окупованих територіях означає, що офіційна статистика значно занижує справжній масштаб катувань під час війни. Покращення ефективності розслідувань на контрольованих урядом територіях співіснує з зонами абсолютної безкарності на окупованих територіях.
Ці висновки мають важливе значення для розуміння динаміки інституційних реформ, політичної економіки кримінального правосуддя та складних взаємовідносин між війною, спроможністю держави та захистом прав людини. Вони свідчать про те, що традиційні уявлення про умови, необхідні для ефективного переслідування за катування, можуть потребувати фундаментального перегляду, а також про те, що криза за певних обставин може стати каталізатором інституційних покращень, які виявляються неможливими в умовах стабільності в мирний час.
Dmytro Yagunov 