Проблематика російської кримінальної та в’язничної субкультури та її поширення аж ніяк не є історичною або кримінологічною за своєю природою. Власне, оцінювання російської кримінальної та в’язничної субкультури лише у рамках історичної науки або кримінології позбавляє дослідника можливостей аналізувати сутність цього феномену. Позбувшись префіксу «суб», російська кримінальна та в’язнична культура стала одним зі стовпів російської державності та поширення російських неоколоніальних наративів.
Як і багато століть тому російська держава – це суміш колоніалізму, імперіалізму, величезних і водночас незаселених територій, завойованих у минулих століттях внаслідок жорстоких воєн проти місцевого населення з подальшим його знищенням або асиміляцією. Для виживання сучасній Російській Імперії потрібні дві речі, якими є зовнішній ворог з відповідною війною проти зовнішнього ворога та створення тотального страху всередині країни, поєднаного з інформаційною ізольованістю населення від альтернативних джерел інформації за аналогією з ізоляцією ув’язнених.
Відповідно, російська в’язнична система виявилася набагато більш потрібною та інструментальною, аніж за часів сталінського правління. З одного боку, в’язнична система вкрай потрібна для залякування власного населення. З іншого боку, в’язнична система є постійним джерелом солдат, які за своїм статусом мало чим відрізняються від рабів. Для створення солдатів-рабів потрібен вкрай репресивний державний апарат кримінальної юстиції, який карає громадян ув’язненням навіть за поодинокі пікети та мирні протести, репости у соціальних мережах або виконання пісень, інструментально корисним придатком для якого і є в’язнична система.
І саме тут особливого значення набуває кримінальна та в’язнична субкультура, яка у сучасній Росії відіграє роль цементного розчину. Саме вона з її характерною та усталеною мовою, законсервованою на століття, єднає громадян в суспільстві, учнів та вчителів, батьків і дітей, солдат та командирів на фронтах російських неоколоніальних воєн, ув’язнених та персонал у в’язницях. Маючи дореволюційне каторжне та в’язничне походження, вона вже не сприймаються у зв’язку з її історичними передумовами, а натомість вживається як сучасний продукт.
Все це ми можемо назвати як «Феномен Вагнера», в основі якої перебуває назва приватної військової компанії «Вагнер» – російського недержавного незаконного збройного формування, створеного підприємцем Євгеном Пригожиним, що у ряді країн має статус терористичної організації.
Починаючи з липня 2022 року, численні засоби масової інформації повідомили про відвідування російських в’язниць людиною із зіркою Героя Росії, схожою на Євгена Пригожина. Згідно з ними, він розпочав вербувальний тур з колоній для колишніх співробітників органів правопорядку, а потім перемикнутися на російські в’язниці суворого режиму. Підприємець пропонував ув’язненим взяти участь у бойових діях в Україні у складі приватної військової компанії «Вагнер» в обмін на помилування, зняття судимості, паспорт РФ і грошові виплати. У вересні 2022 року з’явилося відео, що підтверджує вербування ув’язнених особисто Пригожиним, зняте в колонії суворого режиму № 6 в Марій Ел.
У червні 2023 року відбувся заколот бійців приватної військової компанії «Вагнер». 23 червня 2023 року Пригожин заявив про нанесення російськими військовими ракетного удару по тилових таборах приватної військової компанії «Вагнер»». Увечері того ж дня Євген Пригожин оголосив, що збирається здійснити «марш справедливості», заперечуючи військовий переворот. Під час заколоту найманці приватної військової компанії «Вагнер»», не зустрівши опору, взяли під контроль Ростов-на-Дону, в’їхавши в місто, зокрема, на танках, потім упродовж дня з мінімальним опором пройшли Воронезьку та Липецьку області, прямуючи до Москви, при цьому збили 1 літак і 6 вертольотів армії РФ. У декількох регіонах, у тому числі в Москві, було оголошено режим контртерористичної операції. Проте вже 23 серпня 2023 року Євген Пригожин загинув в авіакатастрофі у Тверській області.
В контексті проблематики, що досліджується нами, потрібно виокремити декілька важливих аспектів, які, на перший погляд, можуть здаватися не пов’язаними один з одним.
Такими аспектами є: 1) сам факт створення та успішного існування цього de facto воєнного ордену, який прямо впливає на зовнішню та внутрішню політику Росії; 2) залучення цього воєнного ордену до масового вербування ув’язнених з російських в’язниць для участі у війні проти України; 3) імпорт в’язничної субкультури до цього воєнного ордену.
Усі ці факти потрібно аналізувати разом з фактором масової підтримки заколоту 2023 року місцевим населенням, а також з загальнонаціональною тенденцією наповнення російської армії коштом ув’язнених або примусово мобілізованих навіть без участі приватної військової компанії «Вагнер» або подібних структур, коле вже сама держава відкрито перебрала на себе таку ініціативу.
Наскільки дозволяють робити висновки з різних джерел, сучасна російська армія, яка здійснює агресію проти України, побудована повністю на законах в’язниці. Вона має таку ж в’язничну мову, таку ж ієрархію разом з «блатними» та «опущеними», такі ж «понятія». Сучасна Росія являє собою найбільш радикальний приклад prison state не тому, що там багато в’язниць та багато ув’язнених, тим більше, що кількість ув’язнених в Росії значно зменшилася через масову мобілізацію. Сучасна Росія являє собою найбільш радикальний приклад prison state тому, що армія та суспільство функціонує за неформальними законами в’язниці сформованих упродовж останніх п’яти століть.
В контексті проблематики російської кримінальної та в’язничної культури заколот приватної військової компанії «Вагнер» – це сучасне повстання Степана Разіна або Ємельяна Пугачова – повстання проти влади, але не проти царя, а натомість з вірою у царя. Проте, на відміну від масштабних російських бунтів минулих століть, які були повстаннями відносно вільних людей, цей бунт найманців «Вагнер» продемонстрував, що він був заколотом людей, які усвідомлено живуть за неформальними законами російської в’язниці, які видаються абсолютно природними та комфортними для них.
З урахуванням викладеного вище можна впевнено підсумувати, що сучасна російська prison state – це не про кількість в’язниць, кількість ув’язнених та кількість персоналу в’язниць. Це – про схвалення та внутрішнє сприйняття населенням Росії ідеї, що держава має управлятися за неформальними в’язничними нормами, де меншість відіграє роль в’язничних конвоїрів, друга достатньо велика група громадян має бути ув’язнена, проте решта громадян – лише «тимчасово й умовно розконвойована».
Саме тому кримінальна та в’язнична субкультура є одним з найголовніших інструментів російської неоколоніальної політики – як внутрішньої, так і зовнішньої. Офіційна формальна влада Росії не може не використовувати, ігноруючи офіційні державні кордони, митні служби та прикордонні загони, ці канали проникнення на українську «територію» – у самому широкому розумінні цього слова – для подальшої підтримки своєї постколоніальної політики, яка стає дедалі більш провальною з огляду на європейський та євроатлантичний вектор розвитку українського суспільства, остаточно сформований після чергового озброєного нападу Росії на Україну.
Dmytro Yagunov 