«Соціальний захист» від «асоціальних елементів», слушно наголошує німецький вчений П.-А.Альбрехт, зазвичай був ознакою тоталітарних суспільств, прикладом чого є категорія «загально-небезпечний соціал-демократ» часів Німецької імперії, категорія «лихвар і спекулянт» часів Веймарської Республіки або радянська категорія «ворог народу», яка була основою політики соціального захисту в СРСР під час сталінських репресій 1920-1930 років[1].
У Третьому Райху категорія «небезпечний професійний злочинець», за слушним визначенням Альбрехта, була «точкою дотику» поліцейської боротьби зі злочинністю[2]. Проте соціальний захист був спрямований не лише проти злочинців або політично неблагонадійних елементів. Соціальний захист був спрямований проти «зайвих осіб», які не відповідали критеріям «справжнього громадянина» тоталітарної держави. Будь-яка «асоціальна особа» вважалася слабкою духом за визначенням. Замість політики соціального забезпечення Веймарської Республіки націонал-соціалістична соціальна політика була спрямована на повне усунення відповідних соціальних проблем шляхом «радикального викорінення» всіх «неповноцінних», «підозрілих», «небезпечних» або «зайвих». Основний фокус полягав не в піклуванні про окрему людину, яка потребує такого піклування, а в збереженні національної єдності. Оскільки «асоціальність» нерідко розглядалася націонал-соціалістами як спадкова риса, німецька національна спільнота «спадково здорових, продуктивних і цінних Kameraden мала бути захищена від реальної або потенційної шкоди та зміцнена шляхом всебічного застосування біологічних заходів, таких як примусова стерилізація та інші форми «запобігання спадково хворому потомству», включаючи фізичне знищення людей, які вважалися «неповноцінними» або «спадково хворими»[3].
«Асоціальні особи», яких мовою націонал-соціалістів також називали «чужими для громади» (Gemeinschaftsfremde), вважали неповноцінними, а тому вони не були членами німецької національної спільноти, навіть якщо вони були «німецької крові» за походженням. Однак залишалося незрозумілим, кого саме потрібно було вважати «асоціальним» або «чужим для громади».
Термін «асоціальний» не був чітко визначений ані в епоху націонал-соціалізму, ані до, ані після неї[4]. Згідно з «Вказівками» до «Основного декрету про запобігання злочинності» від 4 квітня 1938 року (Grunderlass vorbeugende Verbrechensbekämpfung), який був визначальним для застосування превентивного затримання кримінальною поліцією, «асоціальний» визначався як «кожен, хто поведінкою, що суперечить суспільству, навіть якщо вона не є злочинною, демонструє, що він не бажає інтегруватися до суспільства». Відповідно, асоціальними вважалися, наприклад, такі особи: 1) особи, які, вчиняючи незначні, але повторювані правопорушення, не бажають підкорятися порядку, що вважається само собою зрозумілим у націонал-соціалістичній державі; 2) особи, незалежно від попередніх судимостей, які ухиляються від виконання своїх трудових обов’язків і покладають тягар свого існування на плечі держави та суспільства».
Група осіб, яких націонал-соціалісти називали «асоціальними» і переслідували, була гетерогенною. Відсутність визначення цього терміну ще більше загострилася під час переходу в 1937-1938 роках до реалізації «принципу комплексної соціально-санітарної та загальної соціальної профілактики», коли категорії «асоціальний» і «злочинний», а також інші категорії, пов’язані з кримінальним правом, дедалі більше змішувалися в діяльності адміністрації, поліції та судів. Як наслідок, гомосексуалісти, євреї, сінті та роми, а також пізніше політичні опозиціонери у будь-якому прояві також все частіше і без розбору називалися «асоціальними» в судовій та адміністративній практиці нацистської держави та піддавалися відповідним санкціями та обмеженням[5]. Таким чином, кваліфікація та подальша адміністративно-судова реєстрація осіб або соціальних груп як «асоціальних» залишалася досить абстрактною та невизначеною з тенденцію до розширення.
Абстрактність та відкритість визначення терміну «асоціальний» за часів Третього Райху обумовлювали, що до відповідних реєстрів попадали, як правило, наступні категорії:
- євреї;
- сінті та роми;
- алкоголіки та наркомани;
- безпритульні, жебраки та бродяги («мандрівники»);
- гомосексуалісти;
- сутенери, повії та «сексуально розкуті» жінки;
- самотні жінки з позашлюбними дітьми;
- особи з інфекційними захворюваннями (особливо венеричними), «які ухиляються від лікування»;
- особи, які «ухиляються від роботи», «ухиляються від обов’язку працювати і покладають тягар свого утримання на плечі громадськості»;
- випадкові або короткострокові працівники;
- одержувачі соціальних виплат;
- політично неблагонадійні особи;
- боржники зі сплати аліментів та члени їхніх сімей;
- працівники підприємств воєнної економіки, викриті у неналежному виконанні роботи та частих прогулах;
- особи, які «систематично вступають в конфлікт з кримінальним законодавством, поліцією або органами влади»;
- багатодітні сім’ї, які живуть у нестабільних економічних і соціальних умовах та/або залежать від соціальних виплат і є «тягарем для національної спільноти»;
- особи, які є «особливо неекономними та розкутими і через відсутність почуття відповідальності не здатні ані вести впорядковане домашнє господарство, ані виховувати дітей, щоб вони були корисними членами суспільства».
Одним з найбільш відомих прикладів такої «точки дотику», про яку пише Альбрехт, стало die Schutzhaft, або превентивне ув’язнення.
Die Schutzhaft було одним із найпотужніших інструментів нацистського режиму для боротьби зі своїми численними опонентами. За допомогою die Schutzhaft, формальною правовою основою якого став декрет «Про пожежу в Райхстазі» від 28 лютого 1933 року, гестапо створило зону державного свавілля, звільнену від будь-яких конституційних прав, гарантій та обмежень[6].
Першими жертвами die Schutzhaft стали переважно функціонери робітничого руху та євреї, яких спочатку утримували у так званих «диких» концентраційних таборах («wilder Konzentrationslager»)[7]. Вже станом на кінець липня 1933 року у превентивному ув’язненні по всій Німеччині перебувало понад 26 тис. осіб. У подальшому превентивні практики були поглиблені декретом про превентивне (захисне) ув’язнення від 25 січня 1938 року[8].
Гестапо було визначене як орган, відповідальний за застосування превентивного ув’язнення. Районні та місцеві органи поліції (Ordnungspolizei) стали допоміжними органами гестапо та підпорядковувалися йому. Юрисдикція звичайних судів у цивільних і кримінальних справах залишалася обмеженою (не існувало положень про судовий перегляд наказів про взяття під варту, виданих гестапо), а тому адвокати не могли представляти інтереси клієнтів, які були ув’язнені з метою «превенції» (адвокатів навіть не повідомляли про причини превентивного ув’язнення).
Першою загальнонаціональною кампанією з «вирішення» проблеми «асоціальних» «мандрівників» став «Тиждень жебраків» (Bettlerwoche), який було організовано всього за кілька місяців після приходу до влади націонал-соціалістів у вересні 1933 року. В рамках кампанії СА і СС за підтримки поліції заарештували десятки тисяч бездомних та жебраків. Більшість заарештованих отримали попередження і були звільнені після короткого періоду ув’язнення, найпізніше – за шість тижнів. Однак деякі залишалися набагато довше у в’язницях, робітничих будинках або таборах для жебраків, створених спеціально для цієї кампанії, щоб прибрати особливо помітні «асоціальні» групи з публічної вуличної сцени. Кількома тижнями пізніше Закон про боротьбу з небезпечними звичними злочинцями та про заходи безпеки і виправлення від листопада 1933 року створив першу правову основу для переслідування «асоціальних елементів». Закон уможливив інтернування «асоціальних» осіб на невизначений термін, можливо, навіть довічно, як «ухильників праці» та за звинуваченнями в «розпусті» чи «комерційній діяльності», а також у «розбещеності»[9].
Щодо суто поліцейської (неполітичної) превенції, то вже у 1933 році деякі рецидивісти були взяті під «превентивне затримання» (polizeiliche Vorbeugehaft). 2 листопада 1933 року Герман Герінг підписав декрет «Про застосування превентивного поліцейського затримання до професійних злочинців» (Anwendung der vorbeugenden Polizeihaft gegen Berufsverbrecher)[10]. Спочатку цей захід був обмежений кількома сотнями людей, яких відправили до концентраційних таборів на необмежений термін (у лютому 1934 року там перебувало 525 осіб)[11].
14 грудня 1937 року був виданий декрет Райхсміністерства внутрішніх справ «Про превентивну профілактику злочинів поліцією» (der Runderlass über die vorbeugende Verbrechensbekämpfung durch die Polizei), яким превентивна боротьба зі злочинністю мала бути стандартизована на всій території Райху[12]. Поліцейське превентивне затримання, запроваджене на підставі цього декрету, у першу чергу, стосувалося раніше засуджених «професійних і звичних злочинців», за якими могла здійснювати нагляд та інтернувати поліція, а не гестапо.
Однак й інші «асоціальні» групи людей, такі як «прогульники», бездомні, сінті та роми, повії та гомосексуалісти, також були охоплені системою превентивного затримання. Для захисту «держави і суспільства» такі «небезпечні особи» мали бути «знешкоджені» (unschädlich) у «державних таборах реформування і праці» (staatlichen Besserungs- und Arbeitslagern). Відтоді відповідальність за «асоціальних осіб» дедалі більше переходила від муніципальних органів соціального забезпечення та місцевих судів до поліції під керівництвом Кримінальної поліції Райху, а згодом, у деяких випадках, і до гестапо.
Декрет виявився небезпечним інструментом необмежених репресій, який значно посилив попередню практику переслідувань багатьох соціальних груп. Він дозволив переслідувати будь-яку поведінку, що відхилялася від жорстких норм націонал-соціалістичного державного та суспільного ладу, і виправдовував широке застосування кримінальною поліцією превентивного затримання «асоціальних осіб». Як наслідок, становище таких осіб ставало все більш загрозливим. Якщо практика інтернування, що існувала до цього часу, попри суворий щоденний табірний розпорядок і небезпеку примусової стерилізації, все ще пропонувала перспективу колись звільнитися або принаймні вижити, то масове інтернування «асоціальних елементів» до концтаборів на підставі декрету означала для більшості інтернованих не лише перманентне приниження і катування, проте й, зрештою, фізичне знищення.
У квітні та червні 1938 року відбулися дві хвилі арештів, відомі, відповідно, як «Arbeitsscheu Reich» та «Juni-Aktion». Ув’язнення та депортації до концтаборів торкнулися насамперед непрацездатних, бездомних, жебраків, сінті та ромів, повій, гомосексуалістів та євреїв з незначними судимостями[13]. Відповідний декрет «Превентивне ув’язнення асоціальних осіб» посилався на базовий декрет «Про превентивну профілактику злочинів поліцією» від 14 грудня 1937 року. Депортація сінті та ромів до так званого циганського табору Аушвіц з лютого 1943 року на підставі декрету Генріха Гіммлера про Аушвіц також здійснювалася як превентивне затримання.
Життя «асоціальних елементів» у концтаборах значно ускладнювалося тим, що вони займали найнижче місце у неформальній ієрархії ув’язнених. Персонал концтаборів та інші – «справжні» – ув’язнені ставилися до них з таким же презирством, упередженням і неприйняттям, як і в суспільство в цілому[14]. Презирство до «асоціальних елементів» у табірному мікросуспільстві обумовлювало те, що вони ставали особливою мішенню для наглядачів та зазнавали більшої жорстокості та катувань, аніж інші групи ув’язнених. Це також може пояснити порівняно високий рівень смертності серед цієї групи в’язнів у концтаборах.
Значне посилення переслідування «асоціальних елементів» в Німеччині, яке розпочалося 1938 року, можна також простежити у поліцейському та адміністративному поводженні з повіями та молодими «асоціальними елементами». В інтересах «підтримання чистоти на вулицях» поліція та судові органи вже вживали заходів проти вуличних повій, зокрема, на початку націонал-соціалістичного режиму, проводячи рейди, короткочасні затримання, примусове поселення та інші репресії[15]. Застосування превентивного затримання відповідно до декрету від 14 грудня 1937 року, який від самого початку також був спрямований проти повій, тепер неухильно зростало. Ув’язнення повій у концентраційних таборах за порушення поліцейських приписів також стрімко зростало.
Ба більше, після початку Другої Світової війни проституція у Німеччині була піддана жорсткому державному контролю, поєднаному з широкою раціонально орієнтованою старанністю. Таке послідовне «викорінення» проституції аж ніяк не заважало нацистам створювати будинки розпусти у концтаборах у рамках національної державної політики – так звані «Відділи радощів» (Lagerbordell або Freudenabteilungen) – з метою підвищити продуктивність серед ув’язнених. Користуватися ними могли лише «привілейовані» ув’язнені-«арійці», насамперед kapo, або «в’язничні функціонери», та кримінальні елементи. Ув’язненим-євреям було заборонено користуватися борделями згідно з правилами проти расового змішування. Зрештою, табірні борделі не призвели до помітного підвищення рівня продуктивності праці ув’язнених, а натомість створили ринок купонів серед більш привілейованих ув’язнених концтаборів[16].
Перший табірний бордель був створений у Маутгаузені у 1942 році. Після 30 червня 1943 року табірний бордель існував в Аушвіці, а з 15 липня 1943 року – в Бухенвальді. Табірний бордель у Нойєнгамме було відкрито на початку 1944 року, у Дахау – у травні 1944 року, у Дора-Міттельбау – наприкінці літа 1944 року, у Заксенгаузені – 8 серпня 1944 року[17]. Керівництво Райху покладало на табірні борделі високі надії щодо стимулювання ув’язнених до роботи, а тому приділяло їх функціонуванню належну увагу. Зберіглася фотографія, як Генріх Гіммлер особисто інспектує табірний бордель у Маутгаузені у 1942 році.
Оскільки нацисти побоювалися, що війна призведе до «морального спустошення» молоді та зростання злочинності серед неповнолітніх, були також посилені заходи проти молодих людей, які «вже становили джерело небезпеки для інших молодих людей через ступінь їхньої занедбаності». Як і у попередніх випадках, метою цих заходів був «захист нації» від деструктивного впливу молодих людей зі «злочинними та асоціальними нахилами».
Вже у травні 1939 року у складі Райхскомісаріату кримінальної поліції було створено Райхсцентр боротьби зі злочинністю неповнолітніх (Reichszentrale zur Bekämpfung der Jugendkriminalität), який зосередився на «кримінальному поліцейському нагляді за дітьми та підлітками, які, ймовірно, мають спадкові злочинні нахили»[18]. Райхскомісаріат кримінальної поліції також розглядав перспективу створення можливостей для передачі до поліції «кримінально небезпечних та антигромадських неповнолітніх», для яких «незважаючи на їхню злочинну або антигромадську поведінку, соціальне виховання не може бути призначене або продовжене через безнадійність або перевищення вікового ліміту».
З літа 1940 року, посилаючись на декрет «Про превентивну профілактику злочинів поліцією»1937 року, «кримінальних та «асоціальних» молодих людей» віком від 16 до 19 років (з листопада 1940 року – до 21 року) відправляли до концентраційних таборів та «таборів захисту молоді», створених і керованих поліцією безпеки з цією метою, які були організовані на зразок концентраційних таборів. Остаточне рішення про затримання неповнолітніх ухвалював Райхскомісаріат кримінальної поліції за рекомендацією відповідальних органів у справах молоді. Ув’язнення не обмежувалося в часі. Після досягнення повноліття в’язні таборів для захисту молоді переводилися до концентраційного табору для дорослих[19].
Про це свідчить наказ, виданий 25 квітня 1944 року Райхсфюрером СС і німецької поліції Генріхом Гіммлером органам поліції. Цільові групи, завдання та методи роботи таборів «захисту молоді» визначалися расово-біологічною програмою націонал-соціалістів і в кінцевому підсумку були спрямовані на сегрегацію та фізичне знищення «елементів, шкідливих для суспільства»: 1) Завданням таборів захисту молоді є перевірка ув’язнених за кримінально-біологічними критеріями, сприяння тим, хто ще здатний до суспільного життя, щоб вони могли зайняти своє місце в національній спільноті, і утримання неосвічених до остаточного розміщення в інших місцях (у санаторіях і будинках престарілих, концентраційних таборах тощо) з одночасним використанням їхньої праці; 2) Засобами виховання є сувора табірна дисципліна, напружена праця, ідеологічне виховання, спорт, навчання і планомірне дозвілля; 3) Неповнолітні, які досягли 16-річного віку, щодо яких опіка з боку державних служб у справах молоді не привела до бажаного результату або з самого початку видається безнадійною і з кримінальними антигромадськими нахилами яких необхідно боротися поліцейськими засобами, мають право на прийом до поліцейських таборів для захисту молоді[20].
Отже, як писав Енріко Феррі у своїй «Кримінальній соціології», «вони без жодних доказів засудили мене, – каже habitual offender, – лише тому, що я міг це зробити, – і вони були абсолютно праві»[21]. Навіть Фуко згадує про «невиправного злочинця»[22].
Термін «асоціальний» не був винайдений нацистами і не використовувався виключно ними як соціально-політична або кримінально-правова категоризація осіб та соціальних груп. Негативні соціально-біологічні характеристики, пов’язані з терміном «асоціальний», які виправдовували далекосяжні санкції, були невід’ємною частиною суспільно-політичного дискурсу не лише у Веймарській республіці, але й упродовж тривалого часу після 1945 року. На перший погляд, зазначені категорії є несумісними з демократичними цінностями, проте, тим не менш, вони знайшли благодатне підґрунтя у законодавстві багатьох сучасних країн.
[1] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.14.
[2] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.14.
[3] Deutscher Bundestag (2016). „Asoziale“ im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.4.
[4] Deutscher Bundestag (2016). „Asoziale“ im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.5.
[5] Deutscher Bundestag (2016). „Asoziale“ im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.6.
[6] Lebendiges Museum Online (2025). Die «Schutzhaft». Lebendiges Museum Online. URL: http://www.dhm.de/lemo/kapitel/ns-regime/etablierung/schutzhaft
[7] Імпровізовані центри утримання під вартою, що перебували під управлінням СА.
[8] Gräfe, G., Post, B., Schneider, A. (2005). Quellen zur Geschichte Thüringens:Die Geheime Staatspolizei im NS-Gau Thüringen 1933 – 1945. Landeszentrale für politische Bildung Thüringen.
[9] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.4.
[10] Професійним злочинцем вважався той, хто був засуджений три або більше разів за злочини, вчинені з корисливих мотивів.
[11] Hörath, J. (2012). Terrorinstrument der «Volksgemeinschaft?» KZ-Haft für «Asoziale» und «Berufsverbrecher» 1933 bis 1937/38. Zeitschrift für Geschichtswissenschaft. 60 (2012), H.6. S.522-523.
[12] Bundesarchiv (1998). Vgl. den Abdruck des „Grunderlasses“ bei: Wolfgang Ayaß (Bearb.): «Gemeinschaftsfremde». Quellen zur Verfolgung von «Asozialen» 1933-1945. Koblenz, 1998. 50.
[13] Falud, C. (2013). Die «Juni-Aktion» 1938. Eine Dokumentation zur Radikalisierung der Judenverfolgung. Frankfurt/M. 2013. S.129.
[14] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.12.
[15] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.13.
[16] Wollheim Memorial (2025). Camp Brothel. Wollheim Memorial. URL: http://www.wollheim-memorial.de
[17] Wickert, C. (2002). Tabu Lagerbordell, in Eschebach/Jacobeit/Wenk: Gedächtnis und Geschlecht. S.44.
[18] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.13.
[19] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.13.
[20] Deutscher Bundestag (2016). «Asoziale» im Nationalsozialismus. Wissenschaftliche Dienste. Ausarbeitung. Deutscher Bundestag. WD1-3000-026/16 27. Juni 2016. Geschichte, Zeitgeschichte und Politik. S.14.
[21] Ferri, E. (1985). Criminal Sociology. London: Fisher Unwin. 284 p. Р.148.
[22] Фуко, М. (2011). Безопасность, территория, население. Курс лекций, прочитанных в Колледж-де-Франс в 1977-1978 уч. г. СПб. 544 с. С.18.
Dmytro Yagunov 