Глобалізація здійснює глибокий вплив на національні держави, примушуючи останніх здійснювати ревізію багатьох функцій, які донедавна вважалися такими, що мають виключно публічно-державну природу.
Функція з убезпечення суспільства у самому широкому розумінні цього слова стала здебільшого приватною, отримавши відповідні зовнішні символи: «У великих європейських містах безпека набула яскравого зовнішнього вигляду»[1]. Приватні служби скрізь представляють «безпеку» та, за визначенням П.-А. Альбрехта, «грають в публічність»[2]. Вони діють як повноцінна поліція, затримуючи – нерідко або як правило свавільно – навіть тих правопорушників, які їм лише здаються такими. Проте головним є те, що нерідко такі «агенти безпеки» управляються впливовими акторами, які діють на транснаціональному та наднаціональному рівнях.
Тому можна сформулювати проблему, що потребує обговорення, і такою проблемою є дроблення безпеки на дільниці та, як наслідок, нерівний розподіл безпеки.
До таких дільниць публічно-державного регулювання, які на початку ХХІ століття продовжують піддаватися ревізії, відноситься сфера виконання кримінальних покарань та функціонування пенітенціарних установ (так само як і схожих за своєю природою тотальних інституцій).
На додаток до того, що зазначена сфера вже стала ареною взаємодії, зіткнень та конфліктів могутніх приватних акторів, відносно нещодавно вона, на додаток до зазначеного вище, стала сферою наднаціональною, вирвавшись з-під контролю національних держав, що обумовлює актуальність дослідження цього питання.
Актуальність зазначеного напрямку дослідження полягає у тому, що перехід пенітенціарної функції від держави до приватних акторів вже майже півстоліття є більш ніж поширеним явищем у західних країнах та в цілому у світі, у той час коли феномен в’язничної приватизації для вітчизняної науки та державного управління є майже невідомим та недослідженим. Відповідні висновки можна зробити навіть з вкрай невдалих популістських спроб Міністерства юстиції України залучити приватних акторів для сфери державного управління пенітенціарною системою України, що мало місце, починаючи з пенітенціарної реформи 2016-2017 років, що, в свою чергу, вказує на фундаментальні методологічні помилки національних політичних гравців, їхню необізнаність з дослідженнями західних авторів та висновками експертів, а також з відповідним досвідом західних держав у сфері в’язничної приватизації.
Саме тому ми ставимо за мету здійснити дослідження впливів глобалізації на пенітенціарну політику сучасних національних держав на прикладі феномену в’язничної приватизації.
У контексті сформульованої мети нами ідентифіковано наступні завдання: 1) проаналізувати сутність категорії наднаціональності сучасної пенітенціарної політики; 2) дослідити форми, напрями та обсяги впливу транснаціональних в’язничних корпорацій на пенітенціарну політику сучасних держав; 3) проаналізувати форми, методи та шляхи легітимізації перебирання міжнародним бізнесом пенітенціарної функції держави.
Глобалізація як комплексна політико-економічна проблема вже тривалий час перебуває в центрі уваги зарубіжних та вітчизняних дослідників. Враховуючи різноманітні форми проявів глобалізаційних процесів, розвиток науки та цифрових технологій, сформулювати вичерпний перелік таких проявів та форм глобалізації надзвичайно складним завданням. Проте головним у контексті нашого дослідження є те, що, хоча транснаціональні корпорації навряд чи є новим явищем, за останні роки спостерігається їх підняття до статусу домінуючого суб’єкта в міжнародних економічних та політичних відносинах[3]. Філіп Зімбардо акцентує, що «комплекс збройний сил, корпорацій та релігії – це мегасистема, яка сьогодні контролює основні ресурси країни та якість життя більшості [громадян]»[4].
Глобалізація inter alia ставить на порядку денному комплексне питання зміни сутності держави внаслідок послаблення пенітенціарної функції держави за рахунок делегування такої функції приватним акторам (хоча «делегування» іноді доцільно замінити на «захоплення»). У будь-якому випадку йдеться про більш ніж суттєві та глибинні зміни природи держави та державної влади.
Зміну сутності національної держави більш ніж блискуче зображує Зігмунт Бауман: «У кабаре глобалізації держава виконує стриптиз, і до кінця вистави на ній залишається лише мінімально необхідне – її репресивні повноваження. Коли матеріальна база держави знищена, суверенітет і незалежність анульовані, політичний клас стертий з лиця землі, національна держава перетворюється просто на службу безпеки мегакорпорацій … Новим владикам світу нема сенсу управляти безпосередньо. Адміністративні завдання вони покладають на національні уряди»[5].
П.-А. Альбрехт також підкреслює актуальність та гостроту ситуації, що склалася у суспільстві Постмодерну, акцентуючи увагу, що сучасна держава має намір управляти собою самостійно лише у сферах своїх первинних видів діяльності. Місця позбавлення волі активно приватизуються. Державна поліція дедалі більше замінюється приватними служби безпеки. Приватні особи отримують більше прав у сфері кримінального переслідування[6]. Як наслідок, наголошує П.-А. Альбрехт, держава дедалі більше віддаляється від соціального контролю[7].
Проте ми маємо сміливість продовжити цю слушну думку і наголосити: віддалення держави від сфери соціального контролю зовсім не означає зменшення концентрації соціального контролю. Навпаки, делегування сфери соціального контролю приватним акторам збільшує концентрацію соціального контролю, особливо беручи до уваги наслідки процесів net widening.
Ми є свідками створення нової системи матеріальних цінностей, яка продовжує змінювати структуру влади в умовах подальшого глобалізаційного розвитку. Тому не можна не підкреслити слушність думки Ульріха Бека щодо впливу глобалізації на сутність сучасної держави: «Ми є свідками найважливіших змін в історії влади»[8].
Елвін Тоффлер з цього приводу також зазначає: «Ми живемо в момент, коли вся структура влади, яка скріплювала світ, дезінтегрується. Формується зовсім інша структура»[9]. «Метаморфози – це не просто перехід влади. Це – трансформація»[10].
Головна теза, що покладається в основу нашого дослідження, – це зміна природи держави в епоху глобалізації, де глобалізацію слід тлумачити як «повзучу, постреволюційну трансформацію національної та інтернаціональної підпорядкованої державі системи балансу і правил влади»[11].
На слушну думку О. Самойлова, «глобалізація – процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації. Головним наслідком цього є світовий розподіл праці, міграція в межах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення і злиття культур різних країн. Це об’єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. Глобалізація – це процес, у результаті якого світ стає більш пов’язаним і залежним від усіх його суб’єктів. Відбувається як збільшення кількості загальних для всіх держав проблем, так і розширення суб’єктів, що інтегруються»[12].
Політична проблематика нашого дослідження пов’язана з очевидним конфліктом між національними державами та великим міжнародним бізнесом, хоча, звичайно, цей конфлікт сам по собі не є чимось новим. Навпаки, він є скоріше природним для публічно-приватних відносин: «Стратегічна конкуренція між приватним капіталом та державою не є новим явищем. Її корені сягають середньовіччя, коли європейські королівські доми наймали приватних авантюристів-капіталістів для того, що відкривати й експлуатувати чужі країни та ресурси»[13].
Продовжуючи цю думку, не можна не погодитися з О. Самойловим, що «глобалізація в її нинішній формі не сприяє підвищенню стабільності міжнародних відносин. Навпаки, вонa виявилася каталізатором соціально-політичної напруги й конфліктів»[14]. Відтак, ми переконані, і проблематику в’язничної приватизації (і, що є більш важливим, наднаціональної в’язничної приватизації), у першу чергу, доцільно пов’язувати із категоріями конкуренції та конфлікту між різними національними державами та приватним капіталом.
Проблематика глобалізації охоплює як економічні, так і політичні аспекти. Так, В. Воронкова слушно наголошує, що концепція глобалізації не тотожна тільки економічним основам, вона передбачає специфічне співвідношення економічного і політичного аспектів[15]. При цьому проблематика сучасних тенденцій наднаціональної в’язничної приватизації ставить на перше місце саме політику в силу очевидної причини: транснаціональні в’язничні корпорації вже давно завоювали економічну сферу та наростили економічні «м’язи».
Крім того, транснаціональні в’язничні корпорації завоювали сферу політичну через лобіювання, засоби масової інформації, корупцію, нагнітання moral panic перед злочинністю серед «чесних платників податків», нелегальними мігрантами та іншими folk devils.
Так, одним з останніх та водночас найяскравіших прикладів нагнітання moral panic стало проголошення венесуельської в’язничної банди Tren de Aragua ледве не головним ворогом американської нації, що багато у чому сприяло приходу до влади Дональда Трампа[16]. Усі засоби масової інформації, які так чи інакше перебували під контролем Трампа або симпатизували йому, послідовно й наполегливо просували мессидж, що віднині жоден чесний американський платник податків не може перебувати у безпеці в силу захоплення території США венесуельською бандою Tren de Aragua, де головною причиною такої загрози, мовляв, була слабкість і навіть безхребетність адміністрації Джо Байдена.
Невипадково одним з перших декретів Дональда Трампа був декрет саме про в’язничну банду Tren de Aragua, де було зроблено особливий акцент, що Tren de Aragua є «визнаною іноземною терористичною організацією з тисячами членів, багато з яких незаконно проникли на територію Сполучених Штатів, ведуть нерегулярні бойові дії та здійснюють ворожі дії проти Сполучених Штатів» [17]. Tren de Aragua «вчиняє жорстокі злочини, включаючи вбивства, викрадення, вимагання, торгівлю людьми, наркотиками та зброєю»[18]. «Tren de Aragua займалася і продовжує займатися масовою нелегальною міграцією до Сполучених Штатів для досягнення своїх цілей – заподіяння шкоди громадянам США, підриву громадської безпеки та … дестабілізації демократичних країн на Американському континенті, включаючи Сполучені Штати»[19].
З погляду Президента США Дональда Трампа саме завдяки транснаціональній злочинній діяльності Tren de Aragua на території США виникла «гібридна злочинна держава», яка здійснює «вторгнення на територію Сполучених Штатів», і яка становить «значну небезпеку для США»[20].
Проте в цьому контексті є більш цікавим, що оголошення «американо-трен-де-арагуанської» «війни» припало на час, коли Президент Трамп скасував декрет Президента Байдена про припинення поширення в’язничної приватизації у Сполучених Штатах Америки.
Так, у січні 2021 року, ледве прийшовши до влади, Президент Джо Байден підписав декрет про припинення поширення в’язничної приватизації у Сполучених Штатах, зазначивши, що «ми повинні забезпечити, щоб наші національні системи ув’язнення та виправлення надавали пріоритет реабілітації та покаянню. Ув’язнені повинні мати справедливий шанс повністю реінтегруватися до своїх громад, в тому числі шляхом участі в програмах, спрямованих на отримання гідного заробітку, забезпечення доступного житла та участі в нашій демократії як наші співгромадяни. Однак приватні місця несвободи постійно поступаються федеральним установам за рівнем виправних послуг, програм і ресурсів. Ми повинні забезпечити, щоб час, проведений у в’язниці, готував людей до наступного етапу їхнього життя»[21]. Як наслідок, Декрет містив наказ, що «Генеральний аторней не повинен поновлювати контракти Міністерства юстиції з приватними установами утримання під вартою, які перебувають у приватному управлінні»[22].
Проте вже у перший день здійснення своїх президентських повноважень Трамп скасував багато декретів Байдена, включаючи Executive Order 14006 of January 26, 2021 (Reforming Our Incarceration System to Eliminate the Use of Privately Operated Criminal Detention Facilities), зазначивши, що «попередня адміністрація впровадила глибоко непопулярні, інфляційні, незаконні та радикальні практики в кожній установі та Офісі федерального уряду» [23]. «Ін’єкції «різноманітності, рівності та інклюзії» в наші інституції корумпували їх, замінивши важку працю, заслуги та рівність на небезпечну ієрархію преференцій, що розколює та роз’єднує»[24].
Як наслідок, Адміністрація Трампа почала швидко та бурхливо розширювати можливості транснаціональних корпорацій щодо утримання під вартою злочинців та іммігрантів. У лютому 2025 року U.S. Immigration and Customs Enforcement оголосили, що знову відкриє в’язницю Delaney Hall у місті Newark, штат Нью-Джерсі. В’язниця Delaney Hall, що належить в’язничній корпорації GEO Group, розрахована на утримання близько 1 тис. осіб; вартість 15-річного контракту оцінюється в 1 мільярд доларів[25].
Приватний оператор в’язниць CoreCivic також оголосив, що знову відкриє the South Texas Family Residential Center у містіDilly, штат Техас[26]. У цьому закладі можуть перебувати до 2,4 тис. затриманих офіцерами U.S. Immigration and Customs Enforcement, у тому числі діти. Новий контракт триватиме щонайменше до березня 2030 року[27].
Отже, йдеться не про політичний вплив як такий, а саме про ще більше посилення та поглиблення політичного впливу та розширення територіальної сфери такого впливу (хоча, з іншого боку, не можна не визнати, що економічна складова є «Ахіллесовою п’ятою» міжнародного в’язничного бізнесу).
Відтак актуальність та новизна саме політичної проблематики полягає у тому, що феномен глобальної в’язничної приватизації надає, серед всього іншого, яскравий приклад нової політичної тенденції, пов’язаної з наднаціоналізацією пенітенціарної політики та наднаціоналізацією інших політик, що стосуються масового соціального контролю.
Власне наднаціоналізацією пенітенціарної політики сьогодні мало кого здивуєш після запровадження у всьому світі оонівських та регіональних стандартів прав людини і стандартів щодо управління пенітенціарними установами національних держав. Наднаціоналізація пенітенціарної політики є особливо глибокою та послідовною саме в Європі через активну діяльність Ради Європи та надання рішенням ЄСПЛ статусу джерела права у багатьох європейських країнах, адже рішення ЄСПЛ більше, ані щось інше впливають на національні пенітенціарні політики країн-членів Ради Європи (особливо щодо дотримання національними державами своїх зобов’язань за статтями 2, 3, 5 Конвенції про захист прав людини).
Проте феномен глобальної в’язничної приватизації не лише дозволяє, проте й навіть примушує подивитися на наднаціоналізацію пенітенціарної політики не лише під кутом діяльності міжурядових міжнародних організацій, проте й під кутом розширення впливу міжнародного бізнесу в особі транснаціональних в’язничних корпорацій. Враховуючи, що сьогодні інвесторами або партнерами транснаціональних в’язничних корпорацій є ті глобальні актори, які, на перший погляд, взагалі не мають (і, здається, не можуть мати) будь-якого відношення до кримінальних покарань та пенітенціарних систем (від виробництва купальних костюмів та бронювання авіаквитків до продажу гамбургерів, меблів та кави), розширення сфери впливу міжнародного в’язничного бізнесу стає ще більш актуальним політичним питанням.
Зазначені вище обставини примушують більш реалістично подивитися на сутність національної держави та виконувані нею функції. Як слушно зазначає Бек, «на початку третього тисячоліття головний принцип національної реальної політики: «Національні інтереси мають реалізовуватися та захищатися у національних рамках» – слід замінити принципом космополітичного реалізму: «Політика є тим більш національною та успішною, чим більше вона є космополітичною»[28].
Тому діяльність транснаціональних в’язничних корпорацій, безумовно, значно посилює цю космополітичність та додає присмаку нового космополітичного реалізму традиційним уявленням щодо виконання кримінальних покарань та функціонування відповідних інституцій. Відтак, якщо учорашній день можна охарактеризувати як «щирий подив від появи феномену в’язничної приватизації», то день сьогоднішній – «наскільки глибоким може бути вплив транснаціонального міжнародного бізнесу на національні держави та пенітенціарні системи відповідних держав».
Є безумовним – і з цим національні уряди повинні рахуватися, – що глобальний в’язничний ринок своєю прискореною динамікою докорінно змінив правила державної та міждержавної пенітенціарної політики. Поширення феномену в’язничної приватизації ще більше розмило кордони між економікою, політикою, законом, етикою, корупцією, лобіюванням, засобами масової інформації та суспільством, що має наслідком нові принципи боротьби за політичну владу та протистояння цій трансформованій політичній владі у нових політичних іграх. Глобальні тренди в’язничної приватизації примусили великі політичні ігри стати ще більш великими.
Чому проблематика глобалізованої наднаціональної в’язничної приватизації має таке важливе значення для дослідження природи сучасної держави та сутності публічної політики? Свого часу Карл Маркс попереджав, що не політика держав, а капітал, що стає глобалізованим, зруйнує національну політичну аксіоматику та відкриє добу великої політики. Тому, гадаємо, ця думка має найбільш яскраве та водночас найбільше практичне застосування у сфері реалізації крайнього примусу – примусу у формі застосування кримінальних покарань (або аналогічних або схожих за своєю природою засобів соціального контролю), адже саме глобалізований капітал приватних транснаціональних корпорацій зруйнував «золоте теля» національної пенітенціарної ідентичності та відкрив добу нової глобальної пенітенціарної політики, де на політичному подіумі держави стають у чергу до в’язничних корпорацій в надії отримати відповідні послуги від приватного сектора, а за подіумом ті ж самі в’язничні корпорації використовують корупцію, підкуп, лобіювання, засоби масової інформації, moral panic, штучне створення folk devils, шантаж національних урядів, щоб останні поспішали ставати у зазначену вище чергу.
Цей дуалістичний процес характеризується великою долею політичної принизливості для національних держав, адже національні держави більше не мають монопольного права щодо одноосібного конституювання арени політичних дій у сфері пенітенціарної політики та, розглядаючи це питання ширше, у сфері здійснення масового соціального контролю за прошарками населення, які є формально небезпечними або ж насправді можуть бути такими.
Традиційно-театральна пенітенціарна політика «мертвих, старих білих чоловіків» (за висловленням Бека), яка раніше формувалася та реалізовувалася під дахом національної держави, вже не уявляється можливою. Так само, є неможливою стара пенітенціарна політика, яка раніше формувалася під «парасолькою» навіть впливових міжнародних державних організації на кшталт ООН та Ради Європи. Пенітенціарна політика вийшла за межі кордонів, держав та класичних міжнародних урядових організацій, внаслідок чого з’явилися нові гравці, нові ресурси, незнайомі правила, нові ігри, вистави, суперечності та конфлікти. У новій політичній грі приватні актори, які раніше були пішаками, зрозуміли свою силу та, як слушно зазначив Бек, «відчули в собі мобільність коня або тури»[29]. Причому нові гравці «не лише роблять ходи, вони конструюють нові правила гри». Більше того, у новій політико-економічній метагрі капітал має дві шашки й два ходи. Натомість усі інші гравці мають по одній шашці та по одному ходу[30].
Подана вище думка Бека, ми переконані, є більш ніж актуальною та релевантною для проблематики поширення політичного впливу транснаціональних в’язничних корпорацій.
Так само, гадаємо, ця метафора дуже стосується проблематики приватної в’язничної наднаціоналізації. Сьогодні важко спрогнозувати, яким чином будуть розвиватися відносини між національними державами та приватним капіталом у сфері формування та реалізації пенітенціарної політики. Проте очевидним є те, що приватний капітал примусив національні держави діяти за своїми правилами і забезпечив своє домінування над національними державами у сфері виконання покарань, функціонування в’язниць та інших тотальних інституцій. Відмовитися від такого домінування або скинути його аж ніяк не є простим завданням навіть в силу того, що в’язничний бізнес є не лише місцем взаємодії, до якого міцно прикуті сучасні національні держави, проте й кожен з громадян такої держави, який, купуючи щось у спектрі від автомобіля та купального костюму до кави або бургеру, стає опосередкованим інвестором тієї чи іншої транснаціональної в’язничної корпорації. Могутність транснаціональних в’язничних корпорацій та їх вплив, що призвів до зміни сутності національної пенітенціарної політики, засновані на споживацькому суспільстві, тобто на об’єктивних реаліях сьогодення.
Говорячи відверто, сучасні відносини між національними державами і транснаціональними в’язничними корпораціями нагадують шантаж з боку міжнародного бізнесу. Шантаж вельми витончений, завуальований, неагресивний та нерадикальний, хоч від цього він не перестає бути шантажем. П.-А. Альбрехт слушно нагадує, що явна корпоративність угруповань по інтересах у сучасних державах занурює у пісок будь-які намірі депутата того чи іншого національного парламенту здійснювати свою діяльність демократичним шляхом[31].
Так, наприклад, одна зі складових успіху транснаціональних в’язничних корпорацій у неоголошеній війні проти національних держав частково криється у тому, що держави «проковтнули» ту приманку, яка була залишена для них у вигляді моральної паніки від загроз з боку «дедалі більшої кількості небезпечних злочинців та маніяків на наших вулицях» та, як наслідок, оголошеної війни «злочинності, хвилі якої накривають наше місто».
Крім того, піднесення ідей соціальної держави та максимального запровадження надзвичайно коштовної професійної соціальної роботи зі злочинцями призвело до неможливості підтримувати такі стандарти послідовно і масово, що також створило передумови для кредитно-боргових відносин між національними державами та приватними в’язничними корпораціями у сфері виконання кримінальних покарань (кредитором виступає, звичайно, бізнес).
Стара національна пенітенціарна політика була заснована на ідеях соціальної держави із гаслом «максимальна безпека для всіх»[32]. Проте нові правила постмодерністської наднаціональної в’язничної політики значною мірою зруйнували такі уявлення. Які б декларації не оголошували б транснаціональні в’язничні корпорації, їх діяльність так чи інакше пов’язана з мінімізацією видатків та максимізацією прибутків, де соціальні принципи та згадана вище «безпека для всіх» віддаляється навіть не на другий план.
Свого часу національні пенітенціарні системи відчули ледве не нищівного удару від висновку Роберта Мартінсона про Nothing Works та відповідних емпіричних доказів, коли головна і, що є більш важливим, традиційно-невід’ємна мета кримінального покарання – реабілітація злочинців та повернення злочинців до суспільства в якості законослухняних громадян – була піддана глибокій та нищівній критиці через свою недосяжність на практиці. Цивілізаційна цінність реабілітації злочинців як цілі кримінального покарання була поставлена під великий сумнів та, більше того, під загрозу.
Після часткового подолання кризи реабілітаційного ідеалу діяльність транснаціональних в’язничних корпорацій фактично знову поставила на порядку денному те ж саме питання, проте у більш скритому та закамуфльованому форматі. Транснаціональний в’язничний бізнес, посиливши вплив на національні держави у сфері функціонування пенітенціарних систем та установ наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.ст., значною мірою витіснив з порядку денного актуальність реабілітаційної мети кримінального покарання, замінивши її питаннями «скорочення видатків» та «безпекою чесних платників податків», чим знову поставив на порядку денному питання цивілізаційних цінностей сучасних держав щодо поводження з прошарками населення, які віднесені до категорії соціального виключення.
Можна згадати, що сьогодні у багатьох західних країнах до 15% ув’язнених перебувають саме у приватних в’язницях, що надає усі підстави умовно говорити про те, цінність реабілітаційної складової кримінального покарання впала на умовні 15%. Саме тому inter alia питання сучасної пенітенціарної політики вже давно не є проблемою правовою, а становить винятково політико-економічну проблему.
Влада приватних акторів була очевидно більш гнучкою, як порівняти з владою держав, і, як наслідок, задекларована «якість влади» приватних акторів була подана як така, що є набагато вищою за «якість влади» національних держав. Як наслідок, національна держава програла міжнародному бізнесу війну за цю важливу сферу впливу, якою є масовий соціальний контроль, причому програла як у територіальному аспекті, так і в аспекті культурно-ідеологічному, коли уряди стали в чергу до транснаціональних корпорацій з метою отримати сприяння у здійсненні соціального контролю над великими групами населення (злочинців, мігрантів, девіантів, «небезпечних» та інших осіб, які можуть або повинні перебувати у фізичних або віртуальних тотальних інституціях).
Крім того, на додаток, національна держава програла приватному бізнесу битву за знання, яке, за слушним висловленням Тоффлера, є «найбільш демократичним джерелом влади»[33].
Свого часу в’язнична приватизація блискавично увірвалася до сфери виконання кримінальних покарань, функціонування пенітенціарних установ та центрів для нелегальних мігрантів саме на гаслах того, що влучно визначив Тоффлер: «Водночас із знищенням старої системи безликі бюрократи, які нею управляли, зносяться партизанською армією інвесторів, організаторів та менеджерів, які мають навички або здобувати знання (іноді нелегально), або управляти їх розповсюдженням»[34]. На фоні задекларованого успіху в’язничної приватизації та стверджуваної більшої економічної ефективності приватних в’язниць тягар доведення протилежного було перекинуто на національні держави, які не були здатні довести протилежне за роки існування феномену в’язничної приватизації, чим автоматично законсервували віру в ефективність «більш гнучких» «в’язничних менеджерів» з приватних компаній, як порівняти з «бюрократами» з державних в’язничних служб.
Розмірковуючи у своїй роботі про заміну «старої бюрократії» «новими менеджерами», Тоффлер аналізує боротьбу «влади проти розуму»[35]. У контексті проблематики нашого дослідження можна зазначити, що запровадження феномену в’язничної приватизації супроводжувалося доволі агресивною інформаційною кампанією, де «старі закостенілі бюрократи» асоціювалися з «владою», у той час коли «нові гнучкі менеджери» були символом «розуму», оскільки демократична держава була вимушена здати свої позиції під впливом власних структурних управлінських проблем.
Так, Corrections Corporation of America упродовж періоду 1999 – 2020 років витрачала щонайменше 1,4 млн. доларів щороку на лобіювання своїх інтересів на федеральному рівні.
За період 2003 – 2011 років Corrections Corporation of America (нині – CoreCivic) найняла 199 професійних лобістів у 32 штатах.
За період 2003 – 2011 років GEO Group (колишня Wackenhut Corrections Corporation) найняла 72 професійних лобістів у 17 американських штатах[36].
Політичні аспекти наднаціоналізації в’язничної приватизації необхідно проаналізувати також крізь призму сутності сучасних транснаціональних в’язничних корпорацій.
Так, сучасні транснаціональні в’язничні корпорації необхідно аналізувати у категоріях квазідержав з відповідними атрибутами.
Так, існують свої законодавчі та виконавчі органи. Є своє власне населення, є територія, є навіть апарат примусу (включаючи апарат фізичного примусу). Є навіть своя корупція та злочинність. Тому не є дивним, що на глобальній політичній арені в’язничні транснаціональні корпорації можуть ухвалювати квазіполітичні рішення з подальшим нав’язуванням таких рішень національним державам – від простого лобіювання й нагнітання чергової хвилі moral panic перед злочинністю та мігрантами до класичної корупції й банального підкупу державних чиновників. Якщо говорити про парламенти та уряди, то, звичайно, йдеться про парламенти та уряди саме національних держав, які ухвалюють за непрозорими процедурами вельми сумнівні рішення на користь транснаціонального в’язничного бізнесу. Відповідно, виникає проблема легітимізації діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій взагалі та у відносинах з конкретними національними державами.
Ульріх Бек слушно говорить про те, що світова економіка діє сьогодні транслегально – тобто ані нелегально, ані легально. Продовжуючи цю ідею, Бек розмірковує над категорією «а-легітимності»[37]. Гадаємо, що ця теза Бека має неабиякий вплив та безпосереднє відношення до проблематики в’язничної приватизації та діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій.
Так, з одного боку, транснаціональні в’язничні корпорації, просуваючись на місцевих ринках, начебто не порушують жодного формального закону, ухваленого національними або регіональними парламентами. Проте, з іншого боку, кожен прояв поширення їх впливу означає ескалацію неоголошеної непомітної війни традиційним цілям кримінального покарання, випестуваним у рамках класичної школи кримінального права, та усталеним ідеям щодо функцій національної держави, характерних для соціальної держави. Невипадково Колін Самнер підкреслює, що однією з головних характеристик соціального розвитку у ХХ столітті стало «зростання величезних транснаціональних корпорацій, здатних згинати, створювати або розмивати закон за власним бажанням і, таким чином, висміювати вимоги рівності за законом»[38]. Що тоді ми може говорити про ХХІ століття?
За обґрунтованим переконанням Бека, глобалізація характеризується утворенням певної форми правового суверенітету капіталу, що робить його незалежним від зовнішніх, державних джерел легітимності[39]. Розвиваючи цю думку, ми можемо висловити позицію, що приклад діяльності транснаціональних в’язничних корпорацій є набагато складнішим та більш кваліфікованим.
Так, якщо ми беремо за основу ідею, що такою квазідержавною владою характеризується транснаціональний капітал, що рухається в сфері створення певних «цивільних» предметів, товарів або послуг (паливо, автомобілі, транспорт, їжа, одежа, гігієна, електроніка тощо), то який висновок можна зробити щодо капіталу транснаціональних в’язничних корпорацій з їх апаратами примусу та іншими мілітаризованими атрибутами?
Гадаємо, що висновок буде доволі невтішним для національних держав, адже у випадку міжнародного в’язничного бізнесу йдеться не про певний обіг «цивільних» предметів або послуг, а про обіг послуг у сфері убезпечення, які мають виключно публічну природу. Якщо держава віддає у користування приватному капіталу публічну за своєю природою пенітенціарну функцію, і ця функція передається до вільного обігу – підкреслимо – на транснаціональний рівень, то це означає максимальне послаблення публічної основи пенітенціарної функції.
У випадку транснаціональної в’язничної приватизації йдеться не лише про утворення правового суверенітету транснаціональних в’язничних корпорацій, проте й про утворення політичного суверенітету.
З цього приводу ми мусимо згадати вельми гостре, проте більш ніж актуальне для цілей цього дослідження висловлення Бека, що великі фінансові та торгівельні організації перетворюються на «повитух нового устрою та легітимізації влади»[40]. У випадку з транснаціональними в’язничними корпораціями, у таких «повитух» у руках на додаток перебувають кийок, кайданки та перцевий спрей.
Намалювавши вельми песимістичну для національних держав нового політичного світоустрою картину у сегменті формування та реалізації пенітенціарної політики, цілком природньо поставити питання щодо антидоту такій наднаціональній приватно-пенітенціарній ін’єкції, який зміг би «витягнути» пенітенціарні системи національних держав із прихованої, проте глибокої та всеосяжної залежності від транснаціонального бізнесу.
Продовжуючи нашу реалістичну та утилітарну стратегію мислення, ми ризикуємо залишити це питання відкритим: повернути національній державі пенітенціарну функцію назад наразі уявляється величезною проблемою, якщо не сказати більшого.
Так, акціонерами певної транснаціональної в’язничної корпорації є великі групи вельми впливових фізичних та юридичних осіб з різних національних держав, які мають своїх лобістів у цих державах, чим підривають спроби держави повернути собі цю сферу свого суверенітету.
Крім того, транснаціональний в’язничний бізнес – це не лише акціонери, керівники та наближені до них особи з їх сім’ями та фінансовими інтересами. Це – великі колективи найманих працівників з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Це – профспілки з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Це – провайдери електронних, технічних, транспортних, охоронних, кейтерінгових, медичних, психологічних, соціальних та численних інших послуг з їх сім’ями, соціальними пакетами і пенсіями. Іншими словами, це величезна кількість на перший погляд невидимих гравців, залучених до цієї орбіти, які відчувають та ідентифікують себе вже не як громадяни певної національної держави, а як громадяни певної N-ської Приватнов’язничної Екстериторіальної Республіки, яка цілком підпадає під ознаки квазідержави.
Тут ми не можемо повною мірою погодитися з думкою Бека щодо того, що «транснаціональні концерни не володіють засобами легітимізації насильства, а тим більше монополією на них»[41]. Так само не можна погодитися з Тоффлером, що «військова сила – це саме той атрибут держави, якого бракує іншим бажаючим до влади»[42]. Саме приклад транснаціональних та навіть національних (саме національних) приватних в’язничних компаній вказує на зворотне – на повну легітимність застосування насильства (у тому числі фізичного) на території цих островів приватного бізнесу.
Гіпотетичний «бунт» національної держави за своє звільнення з-під впливу міжнародного наднаціонального в’язничного приватного бізнесу неодмінно зустрінеться з більшими обсягами лобіювання з боку приватного бізнесу та поширенням moral panic через засоби масової інформації. Або ж, навпаки, будь-яка більш-менш серйозна просоціальна ініціатива транснаціональної в’язничної корпорації у сфері надання соціальної допомоги ув’язненим та їх сім’ям або ж, навпаки, потерпілим та їх сім’ям, забезпечить негативний образ держави в суспільстві, мовляв, держава не лише покинула напризволяще пенітенціарну або правоохоронну функцію та відповідні тотальні інституції, проте й заважає приватній ініціативі виконувати високу соціальну гуманістичну місію на благо багатьох соціальних груп конкретного суспільства.
Крім того, не можна забувати, що будь-яка приватна в’язнична компанія (незалежно від того, чи діє вона на національному ринку або ж вийшла на міжнародний рівень) – це майже завжди не лише в’язнична компанія. На додаток це – і охоронна компанія, і транспортна компанія, і IT-компанія, і поштова компанія або ж компанія, яка діє у сфері психологічної, психіатричної допомоги або інших галузях сфери охорони здоров’я.
У кожній такій мультифункціональній компанії існують свої акціонери, працівники, професійні спілки та величезна кількість зацікавлених акторів, інтереси яких не можна просто так проігнорувати у намаганні вирвати пенітенціарну функцію з приватних рук (якщо взагалі така спроба матиме місце). Так, наприклад, М. Готшалк наводить слушний приклад, як прибічниками більшої приватизації пенітенціарних установ у США (та взагалі більш широкої інкарцерації американського суспільства) стають зацікавлені в отриманні надприбутків приватні провайдери телефонних послуг, оскільки телефонія сьогодні (на відміну від Інтернету) є головним містком зв’язку між ув’язненими та їх родичами по всьому світові[43].
Більше того, справа полягає не лише у кількості акторів, які прямо чи опосередковано зацікавлені в існуванні приватних карцерних квазідержав. Йдеться про певне культурне середовище та соціальні зв’язки навколо в’язниці, які формуються упродовж тривалого часу, внаслідок чого вже не наявність приватної в’язниці викликає здивування, а її відсутність (хоч це стосується також і державних в’язниць). У цьому контексті слушним є іронічний приклад, що наводить М. Готшалк, як мешканці одного з американських міст настільки звиклись з новою supermax prison, що місцеві заклади харчування перейменували свої звичайні бургери на «supermax burgers»[44].
Говорячи про відносини між національними державами та транснаціональними в’язничними корпораціями, необхідно згадати другий аспект того дуалізму, який ми подали як завдання нашого дослідження.
Так, з іншого боку, є очевидним, що протистояння між національною державою та транснаціональним в’язничним бізнесом водночас є симбіозом в силу паразитування приватних в’язничних провайдерів на тілах національних держав.
Крім того, іншим важливим аспектом, на який необхідно звернути увагу, є мультисуб’єктність відносин між національними державами та приватними акторами. Так, вельми цікавим прикладом наднаціоналізації пенітенціарної функції є ситуації, коли не лише одна транснаціональна корпорація, що базується в одній країні, входить на ринок іншої країни та укладає відповідні контракти. Мають місце приклади, коли наднаціональні приватнов’язничні відносини складаються не лише на рівні «держава – приватний актор», а коли такі відносини виникають на рівні «держава – держава – приватний актор» або навіть «держава – держава – держава – приватний актор».
Таким прикладом є Nauru Regional Processing Centre, який було відкрито у 2001 році за домовленістю між Президентом Науру та Урядом Австралії. Операторами Nauru Regional Processing Centre були різні суб’єкти підприємницької діяльності (Broadspectrum, Wilson Security, Canstruct International, Nauruan Government Commercial Entity). У 2008 році діяльність центру призупинили, проте центр відновив свою роботу вже у 2012 році через зростання кількості шукачів притулку та прибулих до Австралії. У листопаді 2016 року було проголошено про переговори між Австралією та США, щоб замість Австралії шукачів притулку приймали саме Сполучені Штати Америки.
Іншим прикладом наднаціоналізації пенітенціарної функції є те, наскільки легко приватні актори можуть замінювати один одного на національному рівні. Так, американський досвід переконливо свідчить про те, як та чи інша пенітенціарна установа може після завершення контракту з одним приватним провайдером доволі легко переходить до іншого провайдера.
У цьому контексті слушною думка Баумана, що склад акціонерів не визначається простором. Це – єдиний фактор, повністю вільний від просторової зумовленості. Їм, і тільки їм, «належить» компанія, тому саме їм вирішувати, чи доцільно компанії переїхати туди, де, як вони припускають, є шанс збільшення дивідендів, надавши всім іншим – а саме тим, хто прив’язаний до даної місцевості, – вирішувати завдання, зализувати рани, відшкодовувати збитки та прибирати сміття. Компанія володіє свободою пересування, але наслідки такої свободи будуть відчуватися довго. Той, хто володіє свободою «бігти» з даної місцевості, є абсолютно вільним від наслідків своєї втечі. Це – головні трофеї переможців у «війні за простір[45]. Зазначена вище мобільність транснаціональних в’язничних корпорацій є ще одним прикладом більшої «якості влади» приватного в’язничного бізнесу, як порівняти з державними «бюрократами».
Наднаціоналізація пенітенціарної політики може мати прояви навіть поза межами приватних акторів, коли вибудовується конструкція «держава – держава» (хоча навіть в останньому випадку не виключається широке залучення приватних акторів).
Прикладом може служити Ліхтенштейн, пенітенціарна система якого представлена лише однією в’язницею, розташованою у столиці – у місті Вадуц.
| Ліхтенштейн | Кількість ув’язнених | Incarceration rate |
| 1999 | 24 | 74 |
| 2002 | 17 | 50 |
| 2004 | 7 | 19 |
| 2006 | 10 | 28 |
| 2008 | 10 | 28 |
| 2010 | 14 | 39 |
| 2012 | 8 | 22 |
| 2014 | 8 | 21 |
| 2016 | 10 | 27 |
| 2018 | 12 | 31 |
| 2020 | 12 | 31 |
| 2024 | 14 | 35 |
Ліхтенштейну – навіть за умови такої незначної кількості ув’язнених – є набагато більш вигідним з економічної та логістичної проспектів укласти договори з сусідніми державами, до в’язниць яких і відправляти своїх громадян для відбування покарання після набуття вироків законної сили.
Так, в’язниця у Вадуці спочатку була створена як в’язниця попереднього ув’язнення. Наразі вона утримує частину засуджених до дуже нетривалих строків покарання – в основному тих, хто відбуває короткі терміни ув’язнення (до 2-х років) – для того, щоб полегшити часті контакти з їхніми сім’ями. Всі інші засуджені – зазвичай близько 8-10 осіб – відбувають покарання в сусідніх країнах (переважно в Австрії на підставі двостороннього договору між Ліхтенштейном та Австрією; як правило, ув’язнені з Ліхтенштейну відбувають покарання у в’язниці австрійського міста Інсбрук). Крім того, з 2012 року кілька ув’язнених також були переведені до в’язниці відкритого типу Saxerried у Швейцарії в рамках пілотного проекту, що реалізується й понині[46].
Іншим прикладом є проєкт данського уряду розмістити у Косові частину своїх ув’язнених через кризу пенітенціарної системи, зумовлену стверджуваних переповненням пенітенціарних установ у Данії[47]. Хоча критичність ситуації з переповненням може викликати питання, адже станом на 1 січня 2024 року наповнення установ складало 99%.
«В’язнична» угода, підписана між Данією та Косовом у 2021 році, набула чинності на початку 2024 року, коли її схвалив парламент Косова[48]. Ще до цього данський уряд ініціював перемовини з Руандою щодо вислання шукачів притулку до цієї африканської країни[49]. Угода із самого початку викликала бурхливу, але достатньо обґрунтовану критику правозахисних організацій з огляду на повідомлення про катування, незаконне застосування сили та інші зловживання у в’язницях Косова[50]
Проте головним питанням було те, чи зможе Данії зможе надійно контролювати і підтримувати пенітенціарну установу, що перебуває за сотні кілометрів від неї[51]. Виникає очевидне й складне питання щодо юрисдикції та відповідальності за забезпечення однакових стандартів утримання данських ув’язнених у Косові на тому ж рівні, що і в самій Данії, враховуючи, що у в’язниці будуть працювати в’язничні офіцери з Косова.
Відповідні питання перед Урядом Данії порушив Європейський комітет з питань запобігання катуванням (ЄКЗК): «Договір потенційно може викликати низку серйозних питань, що викликають занепокоєння. Зокрема, Договір передбачає, що кримінальні злочини, вчинені співробітниками косовських в’язниць, будуть переслідуватися косовською владою, що означає часткову відмову від юрисдикції з питань, які, в принципі, повинні належати до компетенції данської влади»[52]. Крім того, «Договір суперечить двом ключовим принципам, що перебувають в основі Конвенції Ради Європи про передачу засуджених осіб (ратифікованої Данією), а саме: будь-яка така передача має здійснюватися до держави громадянства і має бути добровільною»[53].
Проте в цілому на додаток до поданого вище аналізу сутності наднаціоналізації пенітенціарної функції у добу глобалізації не можна не згадати про морально-етичні аспекти процесів наднаціоналізації пенітенціарної функції. У цьому контексті необхідно особливо наголосити, що феномен транснаціональної в’язничної приватизації порушує важливу проблему моральності та дотримання етичних норм в реалізації державної політики, адже саме існування такого феномену свідчить про явне послаблення моральної складової при виконання кримінальних покарань за рахунок переорієнтації держав на вирішення суто економічних проблем забезпечення величезних в’язничних популяцій, створених внаслідок того, що самі держави опинилися у пастці штучно створеної моральної паніки щодо «загроз злочинності» та хвиль нелегальної міграції.
Ульріх Бек слушно порушує питання: «Звідки можуть черпати [національні] «право» і «закон» свою зобов’язальну, легитімізаційну силу, якщо вони вже не мисляться під знаком суверенної національної держави»?[54]
У контексті проблематики транснаціональної в’язничної приватизації, виникає наступне питання: звідки національний закон про начебто справедливу кару та задеклароване можливе повернення до суспільства небезпечних громадян цього суспільства може черпати свою зобов’язальну, легитімізаційну силу, якщо на уніформі в’язничного офіцера ув’язнений читатиме «В’язнична корпорація N» замість «Державна пенітенціарна (виправна, в’язнична) служба»? Звідки в такому випадку певному ув’язненому брати моральний імператив для правослухняного життя, коли вже не суспільство очікує від ув’язненого правослухняного життя на виході з в’язниці після відбування покарання, а Рада директорів транснаціональної в’язничної корпорації з нетерпінням чекає від нього вчинення рецидивного злочину, щоб знову підняти питання про «хвилі злочинності» та продовжити старий контракт або укласти контракт на управління новою приватною пенітенціарною установою?
Крім того, особливої ваги теза про моральність набуває в аспекті питання про працю ув’язнених у приватних в’язницях. Свого часу «похмурі сатанинські фабрики принесли із собою новий образ життя та нову систему владу»[55]. Так само сьогодні існує ризик привнесення нової влади на прикладі в’язничної праці, яку небезпідставно дослідники розглядають як «новий Гулаг» або нову форму рабства. Як слушно зазначає Тоффлер, «насильство мало значення у виробництві матеріальних цінностей»[56]. Відтак, чи можемо ми позбутися насильства на в’язничних підприємствах, які природньо характеризується найбільшою концентрацією насильства в силу самої природи тотальних інституцій? Гадаємо, що ні, беручи до уваги сучасні приклади використання приватними в’язницями послуг членів організованих злочинних угруповань (наприклад, скандал у приватному Idaho Correctional Center щодо використання членів Aryan Knights та інших небезпечних злочинців для залякування та терору загальної маси ув’язнених).
Питання використання праці ув’язнених – це окрема велика політична, економічна та етична проблема. Проте в контексті нашого дослідження необхідно вказати на слушність думки Баумана: «При всіх інших безпосередніх завданнях, установи для ізоляції людей паноптичного типу Паноптикону були в першу чергу фабриками зі створення дисциплінованої робочої сили»[57]. Відтак було б наївним відкидати думку, що створення дисциплінованих індивідів перестало бути завданням номер один для транснаціонального в’язничного бізнесу.
Підсумовуючи викладене вище inter alia можна наголосити на наступному висновку: феномен національної та наднаціональної в’язничної приватизації власне вже не є феноменом. Причому у цій фразі ключовим словом буде «вже». Для сучасного західного світу в’язнична приватизація та наднаціоналізація в’язничного бізнесу – це буденне явище, яке є феноменальним переважно для країн пострадянського простору, ще надає ще більшої актуальності цьому напрямку досліджень.
З іншого боку, різноманіття численних форм соціального контролю призводить до споконвічного змагання «кулі проти броні» у контексті протистояння національної держави проти транснаціонального бізнесу, де намагання національних держав зберегти контроль над ним нагадує спроби втримати воду долонею.
Проте, напевне, головним висновком цього дослідження буде певна форма застереження. Подане вище дослідження необхідно сприймати не лише як аналіз переходу влади від національної держави до транснаціональних приватних акторів. У фокусі дослідження перебувають саме питання глибинної трансформації «влади карати».
[1] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.105.
[2] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.105.
[3] Pearce, F., Tombs, S. (2004). “Dance Your Anger and Your Joys: Multinational Corporations, Power, “Crime”, in The Blackwell Companions to Sociology, C. Sumner (ed.). Blackwell Publishing Ltd. P.359.
[4] Зімбардо, Ф. (2019). Ефект Люцифера: чому хороші люди чинять зло. Київ: Якабу Паблішінг. 592 с. С.29.
[5] Бауман, З. (2004). Глобализация. Последствия для человека и общества. Москва. 188 с. С.20.
[6] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.110-111.
[7] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.110-111.
[8] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.97
[9] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.22.
[10] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.22.
[11] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.97.
[12] Самойлов, О. (2017). Імперативи світової політики в добу глобалізації. Проблеми міжнародних відносин. Київський міжнародний університет. 12.
[13] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.97.
[14] Самойлов, О. (2017). Імперативи світової політики в добу глобалізації. Проблеми міжнародних відносин. Київський міжнародний університет. 12.
[15] Воронкова, В. (2008). Глобалізація як процес універсалізації стосунків між державою та ринком. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 35. С.15-35.
[16] Більш детально про в’язничну банду Tren de Aragua та відповідний політичний дискурс дивись нижче «Латиноамериканські вуличні та в’язничні банди у США: субкультура, ієрархії та політичний дискурс».
[17] The President of the United States of America (2025). Invocation of the Alien Enemies Act Regarding the Invasion of the United States by Tren De Aragua. A Proclamation. The White House. March 15, 2025.
[18] The President of the United States of America (2025). Invocation of the Alien Enemies Act Regarding the Invasion of the United States by Tren De Aragua. A Proclamation. The White House. March 15, 2025.
[19] The President of the United States of America (2025). Invocation of the Alien Enemies Act Regarding the Invasion of the United States by Tren De Aragua. A Proclamation. The White House. March 15, 2025.
[20] The President of the United States of America (2025). Invocation of the Alien Enemies Act Regarding the Invasion of the United States by Tren De Aragua. A Proclamation. The White House. March 15, 2025.
[21] The President of the United States of America (2021). On Reforming Our Incarceration System to Eliminate the Use of Privately Operated Criminal Detention Facilities. Executive Order. The White House. January 26, 2021.
[22] The President of the United States of America (2021). On Reforming Our Incarceration System to Eliminate the Use of Privately Operated Criminal Detention Facilities. Executive Order. The White House. January 26, 2021.
[23] The President of the United States of America (2025). Initial rescissions of harmful executive orders and actions. The White House. January 20, 2025.
[24] The President of the United States of America (2025). Initial rescissions of harmful executive orders and actions. The White House. January 20, 2025.
[25] Hernandez, A. For-profit immigration detention expands as Trump accelerates his deportation plans: States may not be able to limit or block new contracts with private companies. Stateline. April 11, 2025.
[26] Hurwitz, S. (2025). Private Prison Companies Set to Make Billions Reopening Jails for ICE. Mother Jones. March 6, 2025. URL: http://www.motherjones.com/politics/2025/03/private-prison-mass-deportation-trump-billions-geogroup-corecivic-ice
[27] Serrano, A. (2025). South Texas immigration detention center with capacity for 2400 people to reopen. The Texas Tribune. March 6, 2025.
[28] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.31.
[29] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.31.
[30] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.41.
[31] Альбрехт, П.-А. (2012). Забытая свобода. Принципы уголовного права в европейской дискуссии о безопасности. Издание 2-е. Харьков: Право. 184 с. С.76-77.
[32] Бек,У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ. 404 с. С.31.
[33] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.42.
[34] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.48.
[35] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.206.
[36] National Institute on Money in State Politics (2020). GEO Group: Client Summary. URL: www.followthemoney.org
[37] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ: Ніка-Центр. 404 с. С.120.
[38] Sumner, C. (2004). The Social Nature of Crime and Deviance, in The Blackwell Companions to Sociology, C. Sumner (ed.). Blackwell Publishing Ltd. P.3-31.
[39] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ: Ніка-Центр. 404 с. С.173.
[40] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ: Ніка-Центр. 404 с. С.174.
[41] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ: Ніка-Центр. 404 с. С.201.
[42] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.564.
[43] Gottschalk, M. (2006). The Prison and the Gallows: The Politics of Mass Incarceration in America. New York: University of Pennsylvania. 486 p. Р.29.
[44] Gottschalk, M. (2006). The Prison and the Gallows: The Politics of Mass Incarceration in America. New York: University of Pennsylvania. 486 p. Р.29.
[45] Бауман, З. (2004). Глобализация. Последствия для человека и общества. Москва. 188 с. С.20.
[46] Report to the Government of the Principality of Liechtenstein on the visit to Liechtenstein carried out by the CPT from 20 to 24 June 2016. Para 25.
[47] Bytyci, F., Rasmussen, L. (2024). Kosovo prepares to house 300 inmates from Denmark, raising human rights concerns. Reuters. May 29, 2024. URL: http://www.reuters.com/world/europe/kosovo-prepares-house-300-inmates-denmark-raising-human-rights-concerns-2024-05-29
[48] Euronews (2024). Danish justice minister visits Kosovo prison set to receive 300 inmates from Denmark. Euronews. September 26, 2024. URL: http://www.euronews.com/my-europe/2024/09/26/danish-justice-minister-visits-kosovo-prison-set-to-receive-300-inmates-from-denmark
[49] Stenholm, E. (2025). Denmark tackles prison overcrowding by sending the prisoners to Kosovo. Voxeurop. April 16, 2025. URL: https://voxeurop.eu/en/denmark-exporting-migrants-kosovo
[50] Weizman, J., Selmani, B. (2024). Kosovo Counts Cost and Benefit of Prisoner Deal with Denmark. Balkan Insight. October 28, 2024. URL: https://balkaninsight.com/2024/10/28/kosovo-counts-cost-and-benefit-of-prisoner-deal-with-denmark
[51] Mangoni, F., Richter, К., D’Antuono, F. Denmark outsourcing prisoners to Kosovo set pattern for Meloni and Albania. Euroobserver. February 12, 2025. URL: https://euobserver.com/nordics/ara1acfe73
[52] Report to the Danish Government on the visit to Denmark carried out by the European Committee for the CPT from 23 May to 3 June 2024. Para 62.
[53] Report to the Danish Government on the visit to Denmark carried out by the European Committee for the CPT from 23 May to 3 June 2024. Para 62.
[54] Бек, У. (2015). Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія. Київ: Ніка-Центр. 404 с. С.174.
[55] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.31.
[56] Тоффлер, Э. (2009). Метаморфозы власти: Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века. Москва. 609 с. С.58.
[57] Бауман, З. (2004). Глобализация. Последствия для человека и общества. Москва. 188 с. С.59.
Dmytro Yagunov 