Kunshugarov v. Türkiye: екстрадиція до Казахстану та неналежні умови тримання у центрі видворення іноземців

Заявник є громадянином Казахстану. Скарги в основному стосуються (i) загрози його вислання («видворення» та «екстрадиції») до Казахстану, де йому нібито загрожує смерть або жорстоке поводження, (ii) стверджуваної неспроможності адміністративних та судових органів провести належну перевірку ризиків, на які він там наражатиметься, (iii) стверджуваної незаконності та стверджуваних поганих умов тримання його під вартою в Центрі видворення іноземців «Кумкапі» («Центр видворення «Кумкапі») в очікуванні процедури видворення, та (iv) стверджуваної неспроможності національних судів належним чином оцінити його заперечення щодо тримання його під вартою в очікуванні видворення. Відповідно, заявник посилається на статті 2, 3, 5 та 13 Конвенції.

Обставини справи

3.  Заявник є громадянином Казахстану, 1988 року народження. На момент подання заяв він перебував під вартою у Туреччині. Згідно з останньою інформацією, наразі він відбуває покарання у Степногорській в’язниці (в’язниця ЕЦ-166/18) в Акмолі (Казахстан).

5. 9 грудня 2015 року представник заявника подав до Суду заяву відповідно до правила 39 Регламенту Суду про те, щоб Суд вказав, як тимчасовий захід, на призупинення загрози екстрадиції заявника до Казахстану та його звільнення з Центру видворення «Кумкапі», де він, за твердженнями заявника, перебував в умовах тримання, що становлять нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

6.   10 грудня 2015 року черговий суддя вирішив відмовити заявнику у задоволенні його клопотання та повідомив заявника, що його клопотання є передчасним, оскільки провадження щодо його видворення з Туреччини все ще перебуває на розгляді у національних судах.

7.   28 липня 2017 року представник заявника знову звернувся до Суду з проханням застосувати до нього захід заходи відповідно до правила 39 Регламенту Суду.

8.  31 липня 2017 року заявнику знову було відмовлено у задоволенні клопотання за Правилом 39.

9.  20 квітня 2018 року Уряду було повідомлено про скарги, подані в обох заявах за статтями 2 і 3 Конвенції, пунктами 1, 2, 4 і 5 статті 5 та статтею 13 Конвенції; решту заяв було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду. Того ж дня Голова секції також вирішив надати цим заявам пріоритет відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

10.  11 липня 2019 року Голова секції вирішив припинити застосування правила 41 Регламенту Суду.

11.  Факти цієї справи можна підсумувати наступним чином.

Прибуття заявника до Туреччини та процедура екстрадиції

12.  За твердженнями заявника він виїхав з Казахстану у 2009 році та прибув до Туреччини у 2011 році. 4 листопада 2011 року він подав заяву про надання притулку до адміністрації губернатора Стамбула, а в невстановлену дату – до Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). 28 листопада 2011 року заява про надання притулку була відхилена національними органами. 24 квітня 2015 року заявник подав заперечення проти цього рішення до Адміністративного суду Анкари, який відхилив його заперечення. Подальша апеляція до Верховного адміністративного суду також була відхилена.

13.  У 2012 році проти заявника було розпочато процедуру екстрадиції на підставі «червоного повідомлення», виданого казахстанською владою через Інтерпол. Заявника розшукували за найманство та злочини, пов’язані з тероризмом, які він нібито скоїв у Казахстані як член терористичної організації «Союз ісламського джихаду», що здійснювала терористичні акти у на заході Казахстану.

14.  У рішенні від 12 квітня 2012 року the Kartal 1st Assize Court відмовив у задоволенні запиту про екстрадицію, поданого казахстанською владою, на тій підставі, що діяння, у зв’язку з якими вимагалася екстрадиція заявника, караються смертною карою відповідно до законодавства Казахстану.

15.  За апеляційною скаргою, поданою Генеральною прокуратурою, 27 лютого 2013 року Касаційний суд скасував рішення the Kartal 1st Assize Court від 12 квітня 2012 року на тій підставі, що положення двостороннього договору про екстрадицію між Туреччиною та Казахстаном не були належним чином враховані. Касаційний суд призначив повторний розгляд справи судом першої інстанції.

16.  Згодом, у період з 18 квітня 2013 року по 29 вересня 2016 року the Istanbul 1st Assize Court провів низку слухань щодо вищезгаданого запиту про екстрадицію заявника. На засіданні від 11 листопада 2015 року заявник стверджував, що у разі екстрадиції до Казахстану він наражатиметься на реальний ризик бути засудженим до смертної кари або зазнати неналежного поводження. Хоча заявник ніколи не визнавав свою приналежність до будь-якої терористичної організації, він стверджував, що злочини, в яких його звинувачували, караються смертною карою. Він також стверджував, що його екстрадиція не може бути дозволена, оскільки його заява про надання притулку все ще перебуває на розгляді. Того ж дня the Istanbul 1st Assize Court звернувся до Міністерства юстиції з проханням отримати від уряду Казахстану достатні запевнення в тому, що в разі екстрадиції заявника (i) він не буде засуджений до смертної кари, і (ii) навіть якщо він буде засуджений до смертної кари, це покарання не буде приведене у виконання. Суд також просив надати гарантії того, що права заявника на захист будуть належним чином дотримані упродовж усього кримінального провадження і що йому буде надана можливість зробити додаткові заяви на свій захист у Казахстані.

17.  У відповідь на цей запит Міністерство юстиції направило до the Istanbul 1st Assize Court запевнення, отримані від Генеральної прокуратури Казахстану 17 листопада 2015 року. Вони містили гарантії того, що заявник не буде підданий катуванням або нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню і що йому будуть надані всі процесуальні гарантії, передбачені Міжнародним пактом ООН про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року. Вони також заявили, що смертна кара не застосовується до кримінальних злочинів, за якими обвинувачувався заявник, і що, отже, заявник не може бути засуджений до смертної кари. Влада Казахстану також зобов’язалася забезпечити заявнику справедливий судовий розгляд. Нарешті, вони надали запевнення, що заявник не буде притягнутий до відповідальності за політичний злочин і не буде підданий будь-якій формі дискримінації через його расу, релігію, національність або політичні переконання.

18.  18 січня 2016 року Генеральна прокуратура Казахстану надала додаткові запевнення щодо заявника. Зокрема, у листі зазначалося, що кримінальні звинувачення проти заявника, пов’язані з вищезазначеною найманською діяльністю, були зняті, а злочини, в яких його звинувачували, а саме діяльність, пов’язана з тероризмом, караються позбавленням волі, а не смертною карою. Вони також підкреслили, що мораторій на виконання смертних вироків, запроваджений президентським указом від 17 грудня 2003 року, залишатиметься в силі до повного скасування смертної кари, і повторили запевнення, надані раніш. Нарешті, Генеральна прокуратура Казахстану гарантувала, що у випадку екстрадиції заявника турецькій владі буде надано безперешкодний доступ до установи, в якій утримується заявник, з метою спостереження за умовами його тримання під вартою та перевірки дотримання Казахстаном міжнародних стандартів прав людини.

19.  29 вересня 2016 рокупісля ряду судових розглядів the Istanbul 1st Assize Court визнав запит про екстрадицію прийнятним. Він обґрунтував це тим, що запевнення, надані казахстанською владою, були достатніми, а також послався на мораторій на смертну кару, який діє в Казахстані вже більше десяти років. Крім того, він зазначив, що клопотання заявника про надання притулку було відхилено компетентними національними органами.

20.  Заявник подав касаційну скаргу до Касаційного Суду, стверджуючи, що дипломатичні запевнення, надані казахстанською владою, є недостатніми, оскільки вони були занадто широкими, розпливчастими та не враховували специфіку справи заявника, і що не було надано жодних конкретних гарантій того, що заявник не буде підданий жорстокому поводженню в Казахстані. Він також повторив, що його екстрадиція не повинна була бути дозволена, поки оцінка його заперечення проти відхилення його заяви про надання притулку все ще розглядалася в адміністративних судах.

21.  Рішенням від 27 лютого 2017 року Касаційний Суд залишив без змін рішення від 29 вересня 2016 року, зазначивши, що рішення про визнання запиту про екстрадицію прийнятним було прийнято згідно з відповідним законом та процедурою.

22.  Тим часом, 2 грудня 2016 року the Istanbul Assize Court виніс постанову про взяття заявника під варту відповідно до Закону «Про міжнародне судове співробітництво у кримінальних справах» та статті 100 Кримінального процесуального кодексу. В обґрунтування свого рішення суд послався на характер злочину, в якому обвинувачувався заявник, та на ризик його переховування від правосуддя. Однак того ж дня заявника вже було заарештовано та взято під варту у зв’язку з окремим кримінальним провадженням, що розглядалося проти нього.

23.  У період з 6 грудня 2016 року до 26 січня 2018 року заявник неодноразово звертався з клопотаннями про припинення тримання його під вартою. The Istanbul Assize Court відхилив усі ці клопотання.

24.  14 липня 2017 року заявник подав індивідуальну скаргу до Конституційного Суду Туреччини, в якій також просив призупинити процедуру екстрадиції. Він в основному повторив аргументи, які він наводив у національних судах. У зв’язку з цим він стверджував, що мораторій на виконання смертної кари є лише політикою і що він не може вважатися достатнім захистом від застосування до нього смертної кари. Він також скаржився на те, що йому не було надано конкретних запевнень у тому, що він не буде підданий катуванням та іншим формам неналежного, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження, які є поширеними у Казахстані. Він також заявив, що Генеральна прокуратура Казахстану як орган кримінального переслідування не може вважатися такою, що може надати такі запевнення. Що стосується цих скарг, він стверджував, що не існувало ефективних засобів правового захисту, які можна було б використати у національних судах. Нарешті, заявник стверджував, що його тримання під вартою в очікуванні екстрадиції було свавільним і що не було здійснено належного судового контролю за законністю його тримання під вартою.

25.  18 липня 2017 року Конституційний Суд відхилив клопотання заявника про застосування запобіжного заходу на тій підставі, що він не зміг обґрунтувати ризики, на які посилався. Він зазначив, що під час процедури екстрадиції національний суд розглянув необхідні гарантії, надані казахстанською владою, що заявник не буде засуджений до смертної кари або підданий катуванням або неналежному поводженню, що він отримає справедливий судовий розгляд (без дискримінації), і що турецькій владі буде дозволено спостерігати за судовим процесом над заявником на всіх стадіях судового провадження.

26.  1 лютого 2018 року the Istanbul 1st Assize Court постановив звільнити заявника. Однак він залишився під вартою до завершення вищезгаданого кримінального провадження.

27.  Рішенням від 29 грудня 2021 року Конституційний Суд припинив провадження, встановивши, що заявник не подав свою індивідуальну скаргу упродовж 30-денного строку, встановленого законом. Щодо стверджуваного ризику застосування до заявника смертної кари та неналежного поводження у разі повернення до Казахстану, Конституційний Суд зазначив, що адвокат заявника отримав доступ до оголошення в Національній судовій мережі про те, що рішення the Assize Court набуло статусу остаточного. Однак індивідуальна скарга була подана 14 липня 2017 року – набагато пізніше спливу 30-денного строку. Що стосується скарг заявника щодо стверджуваної незаконності його тримання під вартою, Конституційний Суд також визнав, що ці скарги були подані з порушенням строків, оскільки остаточне рішення про продовження тримання заявника під вартою було винесено 9 грудня 2016 року – приблизно за 8 місяців до подання індивідуальної скарги. Однак, до того, як Конституційний Суд виніс своє рішення, заявник був екстрадований до Республіки Казахстан (16 жовтня 2018 року).

Перший етап провадження у справі про депортацію та тримання заявника під вартою в очікуванні його видворення

28.  2 листопада 2015 року під час операції із забезпечення безпеки, спрямованої проти the Islamic State of Iraq and al‑Sham («ІДІЛ» або «ІД» – також відома як Ісламська Держава Іраку та Леванту), заявник був заарештований поліцією за володіння підробленим паспортом. 4 листопада 2015 року його перевели до Центру видворення «Кумкапі» у Стамбулі. Того ж дня Стамбульська губернаторська адміністрація видала наказ про депортацію заявника відповідно до Закону про іноземців та міжнародний захист за використання підроблених документів та створення загрози громадському порядку. Стамбульська губернаторська адміністрація також постановила взяти заявника під адміністративний арешт до депортації.

29.  5 листопада 2015 року заявник подав позов до Стамбульського адміністративного суду про скасування наказу про депортацію. Він стверджував, що депортація до Казахстану наражатиме його на реальний ризик смерті або жорстокого поводження. 17 листопада 2015 року він подав нову заяву про надання притулку. Хоча встановлено, що це клопотання було офіційно зареєстровано в Стамбульській губернаторській адміністрації, у матеріалах справи відсутня інформація про результати розгляду цієї другої заяви про надання притулку.

30.  10 листопада 2015 року заявник подав заяву до the Istanbul Magistrate’s Court, оскаржуючи законність тримання його під вартою в Центрі видворення «Кумкапі» та вимагаючи його звільнення. Рішенням від 26 листопада 2015 року Магістратський суд Стамбула відхилив заяву, зазначивши, що заявник був заарештований за володіння підробленими документами, що посвідчують особу, і що він підозрювався у приналежності до ісламістської бойової організації. На думку суду, його тримання під вартою в очікуванні депортації, таким чином, відповідало закону.

31.  19 листопада 2015 року заявника було переведено з Центру видворення «Кумкапі» до Центру видворення «Ашкале» (м. Ерзурум), де він перебував до 31 грудня 2015 року. Останньої дати його було переведено назад до Центру видворення «Кумкапі».

32. 11 січня та 10 лютого 2016 року заявник подав ще дві заяви про звільнення до Магістратського суду Стамбула, оскаржуючи законність свого затримання. 29 лютого 2016 року його клопотання були відхилені на тій підставі, що його адміністративне затримання було здійснено відповідно до закону та з дотриманням процедури.

33.  25 лютого 2016 року Стамбульський адміністративний суд відхилив вимогу заявника про скасування наказу про його депортацію. Відзначивши, що заявник спочатку був взятий під варту в ході операції з забезпечення безпеки і що у нього було виявлено підроблений паспорт, суд вважав, що заявник становив серйозну загрозу для громадського порядку. Він також постановив, що заявник не може претендувати на застосування принципу недопустимості примусового повернення за винятком, передбаченим пунктом 2 статті 33 Женевської конвенції від 28 липня 1951 року, оскільки існували обґрунтовані підстави вважати, що він становить загрозу для громадської безпеки. Відповідно, суд дійшов висновку, що адміністративне рішення про депортацію заявника з Туреччини було законним.

34.  18 березня 2016 року, все ще перебуваючи під адміністративним арештом, заявник подав індивідуальну скаргу до Конституційного Суду, а також просив призупинити провадження у справі про депортацію. Він скаржився на те, що національні органи влади (у тому числі the Istanbul Administrative Court) не виконали свого зобов’язання провести належну перевірку його тверджень про те, що у разі вислання до Казахстану він наражатиметься на реальний ризик смерті, катувань або жорстокого поводження. Він також скаржився на матеріальні умови його тримання у Центрі «Кумкапі». У зв’язку з цим він стверджував, що центр був сильно переповнений, і що це також призвело до проблем, пов’язаних з гігієною, включаючи зараження вошами і постільними клопами. Він також стверджував, що перебував під постійним впливом світла, тютюнового диму та камер відеоспостереження в гуртожитку в будь-який час доби, що серйозно порушувало його сон. Не було передбачено регулярних прогулянок на свіжому повітрі, і йому жодного разу не дозволили вийти на вулицю або взяти участь у будь-яких рекреаційних заходах упродовж усього часу тримання під вартою. Нарешті, він скаржився, що його затримання було свавільним і що він не мав можливості оскаржити законність свого тримання під вартою. Він не був належним чином поінформований про причини свого затримання, а також не зміг домогтися ефективного судового перегляду свого затримання до висилки або компенсації за стверджувані порушення його права на свободу та безпеку.

35.  Того ж дня Конституційний Суд задовольнив вищезгадане клопотання заявника про застосування запобіжного заходу, зазначивши, що необхідна додаткова інформація та документи, щоб оцінити, чи зіткнеться він із серйозним ризиком смерті або жорстокого поводження у разі повернення до Казахстану, і що виконання наказу про депортацію може завдати непоправної шкоди його життю або недоторканності. Він призупинив процедуру депортації до подальшого повідомлення.

36.  12 липня 2016 року заявника перевели з Центру видворення іноземців «Кумкапі» до Центру видворення іноземців «Ішикент» (м. Ізмір). Через тиждень, 19 липня 2016 року, його перевели до Центру видворення іноземців «Хармандалі» (м. Ізмір). 29 вересня та 18 жовтня 2016 року він подав заяви до the İzmir Magistrate’s Court, скаржачись на незаконність його подальшого тримання під вартою. Він стверджував, що його тримання під вартою перестало бути законним, оскільки не було реальної перспективи його звільнення після застосування запобіжного заходу, визначеного Конституційним Судом. Він також стверджував, що тривалість його тримання під вартою перевищувала розумно необхідну для досягнення переслідуваної мети. Його клопотання були відхилені Магістратським судом м. Ізмір, головним чином на тій підставі, що стосовно заявника було видано дійсний наказ про депортацію.

37.  4 листопада 2016 року заявника було звільнено після закінчення встановленого законом максимального строку, упродовж якого він міг перебувати під вартою в очікуванні депортації відповідно до національного законодавства.

38.  30 листопада 2016 року заявник подав другу індивідуальну скаргу до Конституційного Суду, цього разу скаржачись на стверджувану незаконність та неналежні умови тримання його під вартою у Центрі видворення «Ішикент»). Через тиждень, 19 липня 2016 року, його перевели до Центру видворення «Хармандалі».

39.  Що стосується першої індивідуальної заяви заявника, 17 квітня 2019 року – на той момент заявника вже було екстрадовано до Казахстану – Конституційний Суд встановив, що право заявника за статтею 17 Конституції (заборона катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання) було порушено через те, що національні органи влади не провели належної оцінки його твердження про те, що він наражатиметься на реальний ризик смерті або жорстокого поводження у разі вислання до країни походження. Він також присудив заявнику 1000 турецьких лір як компенсацію за моральну шкоду. Що стосується його скарг на умови тримання під вартою та його твердження про відсутність ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого він міг би висунути свої твердження та поскаржитися на незаконність тримання під вартою, Конституційний Суд послався на своє рішення у справі B.T. (30 листопада 2017 року) та оголосив скарги заявника неприйнятними через те, що він не подав позов про надання повного юридичного захисту до адміністративних судів, що теоретично могло б забезпечити ефективний засіб правового захисту.

40.  Після того, як Конституційний Суд встановив порушення, судове провадження щодо загрози видворення заявника з Туреччини було відновлено. 18 липня 2019 року Стамбульський адміністративний суд скасував наказ про депортацію від 4 листопада 2015 року на тій підставі, що органи влади не провели належної оцінки, щоб визначити, чи буде заявникові загрожувати реальний ризик бути підданим смерті або жорстокому поводженню в країні призначення.

41.  Що стосується другої індивідуальної заяви заявника, 24 квітня 2019 року Конституційний Суд ухвалив узагальнююче рішення, яким визнав ці скарги (тобто щодо стверджуваної незаконності та неналежних умов тримання заявника під вартою у Центрах «Ішикент» та «Хармандалі» неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до свого рішення у справі B.T., в якому він вказав, що правила щодо строків для подання позову з метою отримання повного засобу правового захисту повинні гнучко застосовуватися щодо заяв, які були подані до цього суду до винесення рішення у справі B.T.

42.  Згодом заявник подав позов до Адміністративного суду м. Ізмір з вимогою про надання йому повного юридичного захисту щодо стверджуваної незаконності та матеріальних умов його адміністративного тримання під вартою у Центрі  «Ішикент», яке закінчилося 4 листопада 2016 року. Суд закрив провадження у справі як такій, що була подана з порушенням строків на підставі Закону «Про адміністративне судочинство». Він постановив, що заявник був звільнений з Центру «Ішикент» 4 листопада 2016 року, тоді як він подав цей позов про відшкодування шкоди лише 9 липня 2019 року – значно пізніше закінчення 60-денного строку, передбаченого законом. Відповідно, суд не розглядав вимоги заявника по суті.

43.  Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, що відповідно до рішення Конституційного Суду у справі В.Т. строк для звернення до суду з позовом про надання повного юридичного захисту повинен був обчислюватися з дати прийняття Конституційним Судом рішення про неприйнятність, а не з моменту закінчення адміністративного затримання заявника.

44.  7 липня 2020 року остаточним рішенням Ізмірського регіонального адміністративного суду апеляційну скаргу заявника було відхилено.

Кримінальне провадження проти заявника

45.  Заявника було звільнено з Центра «Ішикент» 4 листопада 2016 року, але того ж дня його було взято під варту у зв’язку з кримінальним провадженням, порушеним проти нього за його ймовірну приналежність до ІДІЛ.

46.   15 листопада 2016 року the İzmir Magistrate’s Court постановив взяти заявника під варту і помістив його до Ізмірської в’язниці типу «F».

47.   27 лютого 2018 року the İzmir Assize Court постановив звільнити заявника, але заборонив йому залишати країну.

48.   17 квітня 2018 року the İzmir Assize Court виніс заочний наказ про тримання заявника під вартою. З матеріалів справи вбачається, що на той час заявник вже перебував під адміністративним арештом у зв’язку з другим провадженням у справі про депортацію.

49.   10 жовтня 2019 року the İzmir Assize Court виправдав заявника за висунутими проти нього обвинуваченнями на тій підставі, що проти нього було недостатньо доказів для винесення обвинувального вироку у кримінальній справі.

Другий етап провадження у справі про депортацію та подальше тримання заявника під вартою

50.  10 квітня 2018 року заявника знову помістили під варту. 11 квітня 2018 року Управління губернатора м. Ізмір видало ще один наказ про депортацію заявника через його ймовірну приналежність до терористичних організацій та через те, що його присутність вважалася загрозою для громадського порядку. Того ж дня заявника було поміщено під адміністративний арешт до Центру «Хармандалі».

51.  Двічі заявник подавав до Магістратського суду м. Ізмір заперечення проти свого адміністративного затримання та просив суд винести постанову про його звільнення. Обидва ці клопотання були відхилені.

52.  13 квітня 2018 року заявник подав позов до Адміністративного суду м. Ізмір про скасування наказу про депортацію. Він стверджував, що запобіжний захід, визначений Конституційним Судом 18 березня 2016 року в контексті першого провадження щодо його депортації, залишається чинним, що є перешкодою для його депортації. Він також просив суд винести ухвалу про призупинення виконання наказу про депортацію, оскільки на момент подання цього клопотання подання апеляції на рішення про депортацію, винесене на певних підставах, не мало автоматичного призупиняючого ефекту. Адміністративний суд м. Ізмір спочатку задовольнив клопотання заявника про призупинення виконання рішення, але згодом скасував його. Зрештою, 3 липня 2018 року він відхилив позов заявника, постановивши, що підозра у зв’язках заявника з терористичними організаціями та використання ним підроблених документів є достатньою правовою підставою для його видворення. Що стосується тверджень заявника про те, що він зіткнеться з реальним ризиком смерті або жорстокого поводження, якщо його вивезуть до Казахстану, суд послався на висновки 1-го Асесорського суду Стамбула в контексті процедури екстрадиції, а саме, що запевнення, надані казахстанською владою, були достатніми, і що екстрадиція заявника є допустимою.

53.  16 травня 2018 року заявник подав індивідуальну скаргу до Конституційного Суду, в якій він в основному повторив свої побоювання, що він зіткнеться з ризиком смерті, жорстокого поводження та/або переслідування, якщо його повернуть до Казахстану. Він також скаржився на неналежні умови тримання під вартою в Центрі видворення «Хармандалі», незаконність його утримання під вартою в очікуванні процедури депортації та відсутність будь-яких ефективних національних засобів правового захисту, за допомогою яких можна було б оскаржити ці звинувачення. Він також просив у якості тимчасового заходу призупинити процедуру депортації.

54.  21 травня 2018 року Конституційний Суд відхилив клопотання заявника про застосування запобіжного заходу на тій підставі, що ризики, на які він посилався, не були обґрунтовані. Він також послався на попередню відмову (під час процедури екстрадиції) у задоволенні клопотання заявника про застосування запобіжного заходу.

55.  У наступному рішенні від 5 жовтня 2022 року Конституційний Суд вилучив скарги заявника щодо загрози його депортації зі свого переліку справ на тій підставі, що заявника вже було екстрадовано до Казахстану 16 жовтня 2018 року. Решта скарг заявника були знову визнані неприйнятними у зв’язку з невичерпанням доступних національних засобів юридичного захисту відповідно до рішення у справі B.Т.

Видворення заявника з Туреччини та стверджуване жорстоке поводження в Казахстані

56.  У серпні 2018 року заявника було переведено з Центру видворення іноземців «Хармандалі» до Центру видворення іноземців «Мугла-Ула».

57.  Після затвердження запиту про екстрадицію Президентом Республіки 16 жовтня 2018 року заявника було екстрадовано до Казахстану.

58.  У листі від 26 квітня 2022 року представник заявника повідомив Суд, що після екстрадиції до Казахстану заявника було засуджено до 8 років позбавлення волі та піддано катуванням і різним формам ненаоежного поводження у Степногорській в’язниці. Представник заявника також стверджував, що хоча він і заявник запитували копії медичних висновків та інші докази на підтвердження своїх тверджень щодо жорстокого поводження із заявником у Казахстані, ці зусилля були безуспішними через відсутність співпраці з боку казахстанських органів влади.

ВІДПОВІДНА ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

59. […]

…

65. […]

Країнознавча інформація про Казахстан

66.  Відповідні міжнародні матеріали щодо Казахстану за період 2008-2014 роки. викладені у справі Batyrkhairov v. Turkey (no. 69929/12, §§ 31-39, 5 June 2018).

67.  Інформація, викладена нижче, стосується додаткових матеріалів, отриманих Судом proprio motu, які стосуються як часу, коли заявника було екстрадовано до Казахстану, так і останніх подій у цій країні.

(a) Документи ООН

68.  У відповідних частинах доповіді «Підбірка щодо Казахстану», підготовленої Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (A/HRC/WG.6/34/KAZ/2, 26 серпня 2019 року), зазначено наступне:

«… 3. Права людини та боротьба з тероризмом

11. Спеціальний доповідач з питань тероризму зазначив, що, незважаючи на поправки 2017 року до законодавства про боротьбу з тероризмом та екстремізмом, значна частина національного законодавства, що регулює низку злочинів, пов’язаних з тероризмом, є широкою та неоднозначно сформульованою.

12. Спеціальний доповідач звернув увагу на глибокі прогалини в судовому розгляді справ про тероризм, а також деяких справ про екстремізм, коли судові процеси підпадають під дію особливих правил та специфічної практики, пов’язаної з державною безпекою, а також на використання слідчими органами психологічного тиску на обвинувачених з метою отримання визнання вини на початку розслідування. Комітет з прав людини рекомендував Казахстану забезпечити дотримання прав на справедливий судовий розгляд і доступ до правосуддя в усіх судових переслідуваннях за «екстремізм».

14. У 2016 році Комітет з прав людини висловив стурбованість тим, що Кримінальний кодекс 2015 року зберігає смертну кару за 17 видів злочинів. Він рекомендував Казахстану зберегти мораторій на смертну кару та переглянути перелік смертних злочинів з метою обмеження їх лише найтяжчими злочинами. Він також повинен належним чином розглянути питання про законодавче скасування смертної кари.

16. Вітаючи скасування терміну давності за злочин катування та скасування амністії для осіб, засуджених за катування, деякі договірні органи висловили занепокоєння з приводу повідомлень про високий рівень катувань та неналежного поводження, а також постійних тверджень про катування та неналежне поводження. …»

69.  Кілька зацікавлених сторін у тому ж процесі Універсального періодичного огляду заявили, серед іншого, наступне (the Summary of Stakeholders’ submissions on Kazakhstan, A/HRC/WG.6/34/KAZ/3, 26 August 2019):

«… 13. У Спільному поданні 7 (JS7) зазначалося, що Кримінальний кодекс 2014 року передбачав 17 складів злочинів, що каралися смертною карою. При цьому Казахстан продовжував дотримуватися мораторію на виконання смертних вироків. …

14. Amnesty International зазначила, що в країні відсутній незалежний механізм розслідування заяв про катування, а безкарність за катування та інші види жорстокого поводження залишається поширеною. Розслідування заяв про катування не відповідало принципам незалежності, ефективності та оперативності, і, як наслідок, більшість справ були закриті слідчими органами через відсутність доказів або необґрунтованість. Жертви катувань часто вирішували не подавати скарги через ризик кримінального переслідування за неправдиве повідомлення і не вірили, що їхні скарги будуть розслідувані. Human Rights Watch та JS10 зробили аналогічні зауваження. … ».

70.  Спеціальний доповідач з питання про захист прав людини і основоположних свобод в умовах боротьби з тероризмом у звіті про свій візит до Казахстану 10-17 травня 2019 року (A/HRC/43/46/Add.1, 22 січня 2020 року) зробив, серед іншого, наступні висновки:

«… 30. … [Доповідач] має постійне занепокоєння щодо імплементації та суворого дотримання на практиці заборони катувань та іншого жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з особами, обвинуваченими або засудженими за злочини [тероризму та екстремізму]. …

34. … Спеціальний доповідач надзвичайно стурбований тим, що в’язничний режим, якому піддаються особи, засуджені за терористичні акти, обмежує такі привілеї, як побачення з родиною (які часто відбуваються лише раз на рік), відпочинок і фізичні вправи, і випливає з категорії «згубної траєкторії», яка не пов’язана з їхньою готовністю відкрито і старанно брати участь у програмах дерадикалізації. Спеціальний доповідач також отримала достовірну інформацію про регулярне застосування одиночного ув’язнення до ув’язнених, звинувачених у цих злочинах. Вона зазначає, що медичні, соціальні та психосоціальні наслідки тривалої ізоляції можуть бути серйозними і що одиночне ув’язнення та подібні форми позбавлення людських контактів упродовж тривалого періоду часу прирівнюються до нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження (A/HRC/13/39/Add.5, п. 234). …»

(b) Звіти Amnesty International про Казахстан

71.  У розділі про Казахстан доповіді Amnesty International під назвою «Стан прав людини у світі у 2022 році», опублікованій 27 березня 2023 року, повідомляється, наскільки це доречно, про наступне:

«… Поправки до Кримінального кодексу, які вилучили всі згадки про смертну кару, набули чинності 8 січня 2022 року, після того, як були прийняті попереднього місяця. 8 червня [2022 року] набули чинності конституційні зміни, які закріпили скасування смертної кари в Конституції. 24 червня 2022 року набула чинності ратифікація Казахстаном Другого факультативного протоколу до МПГПП, спрямованого на скасування смертної кари. …».

(c) Ратифікація Казахстаном Другого факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права («ICCPR-OP2»)

72.  Стаття 1 ICCPR-OP2, спрямована на скасування смертної кари, звучить наступним чином:

«1. Жодна особа, яка перебуває під юрисдикцією держави-учасниці цього Протоколу, не може бути страчена.

2. Кожна держава-учасниця вживає всіх необхідних заходів для скасування смертної кари в межах своєї юрисдикції».

73.  У повідомленні депозитарію про ратифікацію Казахстаном ICCPR-OP2 зазначено наступне:

«…Протокол набирає чинності для Казахстану 24 червня 2022 року…»

Міжнародні матеріали щодо дипломатичних запевнень у процедурі екстрадиції

(a) Документи Організації Об’єднаних Націй

74.  У записці Управління Верховного комісара ООН у справах біженців про дипломатичні гарантії та міжнародний захист біженців, опублікованій 10 серпня 2006 року, йдеться про наступне:

«… 22. Загалом, оцінка придатності дипломатичних запевнень є відносно простою, якщо вони мають на меті гарантувати, що відповідна особа не буде піддана смертній карі або певним порушенням права на справедливий судовий розгляд внаслідок екстрадиції. … Хоча для запитуваної держави або виданої особи не існує ефективних засобів правового захисту, якщо запевнення не будуть дотримані, недотримання може бути легко виявлено і повинно бути враховано при оцінці надійності таких запевнень у будь-яких майбутніх справах.

23. Ситуація відрізняється, коли відповідна особа ризикує бути підданою катуванню або іншому неналежному, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню в приймаючій державі після вислання. Зазначається, що «на відміну від запевнень щодо незастосування смертної кари або розгляду справи військовим судом, які можна легко перевірити, запевнення щодо недопущення катувань та інших зловживань вимагають постійної пильності з боку компетентного і незалежного персоналу»…

(b) Звіти Amnesty International

«Сам факт того, що державам необхідно отримувати дипломатичні гарантії проти катувань та інших неналежних, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, свідчить про ризик застосування катувань. …

75.  У відповідних частинах доповіді Amnesty International під назвою «Дипломатичні запевнення проти катувань – за своєю суттю неправильні, за своєю суттю ненадійні», опублікованої 28 квітня 2017 року, йдеться про наступне:

Покладання на дипломатичні запевнення з боку одних держав вплинуло на використання дипломатичних запевнень іншими державами, включаючи екстрадицію або інші види передачі з Росії та України до Узбекистану, Таджикистану або Казахстану, а також з Іспанії, Франції та Італії до Казахстану. Звернення за дипломатичними запевненнями та покладання на них стали заміною ретельному аналізу ризиків та зобов’язанню призупиняти будь-яку передачу, якщо особа перебуває під такою загрозою. …»

76. […]

…

109. […]

ОЦІНКА СУДУ

(i)  Загальні принципи

110.  Відповідні загальні принципи, що стосуються застосування статті 3 Конвенції в контексті процедур екстрадиції та вислання, були узагальнені Судом у рішеннях F.G. v. Sweden ([GC], no. 43611/11, ECHR 2016, §§ 110-27), J.K. and Others v. Sweden ([GC], no. 59166/12, §§ 77-105, 23 August 2016), Khasanov and Rakhmanov v. Russia ([GC], nos. 28492/15 and 49975/15, §§ 93-116, 29 April 2022).

111.  Суд повторює, що екстрадиція державою може викликати питання за статтею 3 Конвенції, а отже, тягнути за собою відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо існують вагомі підстави вважати, що особа, про яку йдеться, у разі екстрадиції зіткнеться з реальним ризиком бути підданою поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції, в запитуючій країні. Встановлення такої відповідальності неминуче передбачає оцінку умов у запитуючій країні відповідно до стандартів статті 3 Конвенції (Oshlakov v. Russia, no. 56662/09, § 79, 3 April 2014). Тим не менш, якщо будь-яка відповідальність за Конвенцією виникає або може виникнути, вона виникає у держави, що видає, через те, що вона вчинила дії, які мають прямий наслідок у вигляді піддавання особи забороненому неналежному поводженню (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], no. 39630/09, § 212, ECHR 2012).

112.  Визначаючи, чи було доведено, що заявник наражається на реальний ризик, у разі екстрадиції, зазнати поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, Суд оцінює це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів і, за необхідності, матеріалів, отриманих proprio motu (Tershiyev v. Azerbaijan, no. 10226/13, § 48, 31 July 2014; López Elorza v. Spain, no. 30614/15, § 106, 12 December 2017). Оскільки природа відповідальності держав за статтею 3 Конвенції у справах такого роду полягає в тому, що вони наражають особу на ризик неналежного поводження, існування такого ризику має оцінюватися насамперед з урахуванням тих фактів, які були відомі або повинні були бути відомі державі на момент екстрадиції (Kislov v. Russia, no. 3598/10, § 79, 9 July 2019, and the case-law cited therein).

113.  Для того, щоб визначити, чи існує ризик жорстокого поводження, Суд повинен вивчити передбачувані наслідки екстрадиції заявника до запитуючої країни, беручи до уваги загальну ситуацію в цій країні та його особисті обставини (Sanchez-Sanchez v. the United Kingdom [GC], no. 22854/20, § 85, 3 November 2022, and the cases cited therein). Крім того, якщо заявник стверджує, що він є членом групи, яка систематично піддається жорстокому поводженню, Суд вважає, що захист статті 3 Конвенції вступає в дію, коли заявник встановлює, за необхідності на основі наявних джерел, що існують серйозні підстави вважати, що існує відповідна практика і що він є членом відповідної групи (see Khasanov and Rakhmanov, cited above, §§ 96-99).

114.  Що стосується розподілу тягаря доведення, Суд повторює, що оцінка існування реального ризику обов’язково повинна бути ретельною. В принципі, заявник повинен надати докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що, якщо оскаржуваний захід буде застосовано, він або вона піддасться реальному ризику бути підданим поводженню, що суперечить статті 3. Якщо такі докази були надані, саме Уряд повинен розвіяти будь-які сумніви, що виникли  (W.A. and Others v. Italy, no. 18787/17, § 87, 16 November 2023, with further references therein).

115.  У випадках, коли такі суттєві підстави були продемонстровані, Суд потім досліджував, чи були будь-які запевнення, отримані в конкретній справі, достатніми для усунення будь-якого реального ризику неналежного поводження. Однак дипломатичні запевнення самі по собі не є достатніми для забезпечення належного захисту від ризику жорстокого поводження, а відтак існує обов’язок перевірити їх якість, щоб з’ясувати, чи забезпечують вони у своєму практичному застосуванні захист заявника від будь-якого такого ризику (Othman (Abu Qatada) v. the United Kingdom, no. 8139/09, § 192; Yefimova v. Russia, no. 39786/09, §§ 202-03, 19 February 2013). При цьому Суд бере до уваги критерії, встановлені у справі Othman (Abu Qatada) (§ 189) та оцінює надійність запевнень у світлі практики приймаючої держави.

116.  Нарешті, Суд враховує субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що він повинен бути обережним, беручи на себе роль суду першої інстанції, якщо це не є неминучим через обставини конкретної справи. Тим не менш, у випадках, коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, Суд повинен застосовувати особливо ретельну перевірку, навіть якщо певні національні провадження та розслідування вже відбулися (Azimov v. Russia, no. 67474/11, § 115, 18 April 2013). У зв’язку з цим Суд підкреслює, що заборона, передбачена статтею 3 Конвенції, є абсолютною, і жодні відступи від неї не допускаються відповідно до пункту 2 статті 15 Конвенції – навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації, або за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю або приплив мігрантів і шукачів притулку, незалежно від поведінки або характеру ствреджуваного правопорушення, вчиненого відповідною особою (Ramirez Sanchez v. France [GC], no. 59450/00, § 116; Z.A. and Others v. Russia [GC], nos. 61411/15 and 3 Others, §§ 187-88, 21 November 2019).

(ii) Застосування принципів у цій справі

117.  Розглядаючи питання про екстрадицію заявника у світлі викладених вище принципів, Суд з самого початку підкреслює, що посилання на загальну проблему, пов’язану з дотриманням прав людини в конкретній країні, саме по собі не може служити підставою для відмови в екстрадиції конкретної особи. Його попередні висновки у справах щодо екстрадиції до Казахстану демонструють, що, хоча міжнародні доповіді продовжували висловлювати серйозну стурбованість ситуацією з правами людини в Казахстані, не було жодних ознак того, що вона була достатньо серйозною, щоб виправдати повну заборону на екстрадицію до цієї країни (Oshlakov, cited above, § 85 and the case-law cited therein).

118.  Суд зазначає, однак, що заявник стверджував національним органам влади, що у разі вислання до Казахстану він наражатиметься на реальну загрозу катувань. Хоча його індивідуальна скарга до Конституційного Суду була визнана неприйнятною на підставі того, що вона була подана з порушенням встановленого строку, the Assize Court та Касаційний Суд мали можливість розглянути по суті твердження заявника про те, що йому загрожує реальний ризик катувань та інших форм неналежного поводження в Казахстані у світлі висунутих проти нього кримінальних обвинувачень, зокрема, його ймовірного членства в терористичній організації. Крім того, сторони не заперечують, що заявникові було пред’явлено обвинувачення у терористичних злочинах і злочинах, пов’язаних з релігійним екстремізмом, на підставі його стврерджуваної участі у створенні озброєної джихадистської організації. У зв’язку з цим Суд повторює, що турецькі органи влади вже були поінформовані про характер кримінальних обвинувачень проти заявника ще під час видачі вищезгаданого «червоного повідомлення» у 2012 році.

119.  На цьому етапі Суд зазначає, що різні доповіді, видані міжнародними організаціями щодо Казахстану – отримані Судом proprio motu та актуальні на час, коли скарги заявника оцінювалися національними органами влади, – містили твердження про катування та інші форми жорстокого поводження у в’язницях і місцях тримання під вартою. Що ще важливіше, у доповідях зазначалося, що ці твердження викликають особливе занепокоєння щодо осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів, пов’язаних з тероризмом та екстремізмом.

120.  У світлі викладених вище міркувань Суд вважає, що національні органи влади були обізнані (або повинні були бути обізнані) про факти, які вказували на те, що заявник може наразитися на реальний ризик ненаоежного поводження у разі вислання до Казахстану, і які також були достатньою мірою доведені до їхнього відома заявником. Тому саме вони повинні були розглянути аргументи заявників та ретельно оцінити ризик жорстокого поводження, щоб розвіяти будь-які сумніви щодо нього (Babajanov v. Turkey, no. 49867/08, § 45, 10 May 2016 and the cases cited therein).

121.  Суд зазначає, що, надаючи дозвіл на екстрадицію заявника, національні суди, як видається, покладалися насамперед на запевнення, надані казахстанськими органами влади, а не проводили за власною ініціативою повну оцінку скарг заявника за статтею 3 Конвенції. Хоча Суд визнає ретельну перевірку національними судами запевнень, наданих Казахстаном щодо незастосування смертної кари, і бере до уваги висловлену Казахстаном готовність співпрацювати з метою перевірки дотримання цих запевнень; однак, залишається розглянути питання про те, чи був ризик катувань та/або жорстокого поводження, на який заявник міг би наразитися після екстрадиції, достатньою мірою пом’якшений цими запевненнями (Turgunov v. Russia, no. 15590/14, § 55, 22 October 2015). Це вимагає ретельного вивчення адекватності наданих запевнень у світлі конкретних тверджень заявника та інформації про країну походження, наданої надійними та об’єктивними джерелами.

122.  У справі Othman (Abu Qatada) Суд встановив широкий перелік критеріїв, які слід використовувати при оцінці якості наданих запевнень у світлі конкретних обставин справи, що розглядається, включаючи, серед іншого, (i) хто надав запевнення і чи має ця особа/орган повноваження зобов’язувати центральний уряд приймаючої держави, (ii) оцінку того, чи були вони сформульовані в загальних чи конкретних термінах, і чи були вони надані Договірною державою, (iii) чи можна об’єктивно перевірити дотримання цих запевнень запитуючою державою за допомогою дипломатичних або інших механізмів моніторингу – наприклад, шляхом надання заявнику безперешкодного доступу до його адвоката, і (iv) чи існує ефективна система захисту від катувань у приймаючій державі – у тому числі, чи готова вона співпрацювати з міжнародними механізмами моніторингу (Othman (Abu Qatada), § 189).

123.  Що стосується запевнень про недопущення катувань і неналежного поводження у цій справі, Суд зазначає, що вони були надані першим заступником Генерального прокурора Казахстану, який оголосив такі форми поводження незаконними в цій країні. У цих запевненнях також зазначалося, що заявника не буде піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і що йому будуть надані всі процесуальні гарантії, передбачені Міжнародним пактом ООН про громадянські і політичні права. Нарешті, були надані гарантії того, що турецькі органи влади матимуть безперешкодний доступ до місця тримання заявника під вартою з метою моніторингу умов тримання під вартою та їх відповідності міжнародним стандартам у галузі прав людини.

124.  По-перше, Суд визнає, що в питаннях екстрадиції дипломатичні ноти є стандартним засобом надання запитуючою державою будь-яких запевнень, які запитувана держава вважає необхідними для своєї згоди на екстрадицію. Він також визнає, що в міжнародних відносинах дипломатичні ноти мають презумпцію добросовісності (Rrapo v. Albania, no. 58555/10, §§ 72-74, 25 September 2012). Однак Суд зазначає, що в цій справі не було доведено, що перший заступник Генерального прокурора або установа, яку він представляє, були уповноважені надавати запевнення від імені цієї держави, або що такі запевнення були формально обов’язковими для казахстанської влади (compare Soldatenko v. Ukraine, no. 2440/07, § 73, 23 October 2008; Baysakov, cited above, § 51; Kordian v. Turkey (dec.), no. 6575/06, 4 July 2006).

125.  По-друге, Суд зазначає, що запевнення були сформульовані в досить загальних рисах і їм бракувало точності. У світлі серйозного занепокоєння щодо рівня захисту від катувань та неналежного поводження в Казахстані (зокрема, для осіб, обвинувачених у злочинах, пов’язаних з тероризмом і екстремізмом) та явно низького рівня розслідування заяв про катування, Суд вважає, що надійність цих запевнень вимагала подальшого вивчення національними органами влади. Він також повторює, що просте посилання на національне законодавство та міжнародні договори, що гарантують дотримання основоположних прав, не може саме по собі забезпечити достатню гарантію від ризику жорстокого поводження – особливо у випадках, коли, як у цій справі, джерела, які безпосередньо знають про ситуацію в країні призначення, задокументували практику, що застосовується або допускається владою, яка явно суперечить принципам Конвенції (Hirsi Jamaa and Others v. Italy [GC], no. 27765/09, § 128; Klein v. Russia, no. 24268/08, § 55, 1 April 2010).  Крім того, національні органи влади, а також Уряд у своїх поданнях до Суду використовували узагальнену та неконкретну аргументацію, намагаючись розвіяти твердження про ризик жорстокого поводження з огляду на вищезазначені міркування. Таким чином, Суд сумнівається в їхній практичній цінності для захисту заявника від стверджуваних ризиків (Egamberdiyev v. Russia, no. 34742/13, § 49, 26 June 2014).

126.  По-третє, Суд вважає важливим той факт, що запевнення були надані державою, яка не є ні членом Ради Європи, ні Договірною стороною Конвенції, що є фактором, який має бути зважений при оцінці їх практичної ефективності, включаючи досвід держави, що приймає, у дотриманні подібних запевнень (compare Turgunov, cited above, § 56; Gasayev v. Spain, cited above; Babar Ahmad and Others v. the United Kingdom (dec.) nos. 24027/07, 11949/08 and 36742/08, §§ 104-10, 6 July 2010). У зв’язку з цим, інформація в матеріалах справи не містить жодного елемента, який би свідчив про те, що національні органи влади дійсно шукали конкретних і достовірних гарантій (окрім посилання на загальні міжнародні документи) або належним чином оцінювали, чи можна в світлі індивідуальної ситуації заявника та практики у Казахстані на той час дійсно покладатися на ці гарантії як на еквівалент системи, що вимагається Договірними державами (compare M.I. v. Bosnia and Herzegovina (dec.), no. 47679/17, §§ 45-46, 29 January 2019).

127.  По-четверте, Суд вважає, що стверджувані події після екстрадиції заявника ще більше ставлять під сумнів практичну ефективність запевнень, наданих казахстанськими органами влади. Ці твердження викликають серйозні сумніви щодо того, що запевнення, як вони були застосовані у цій справі, надавали будь-яку гарантію того, що заявникові не загрожувало б жорстоке поводження (compare, for example, Labsi v. Slovakia, no. 33809/08, §§ 129-31, 15 May 2012).

128.  У світлі вищевикладеного Суд не може погодитися з твердженням Уряду про те, що запевнення, надані казахстанськими органами влади, були достатніми для того, щоб виключити ризик застосування до нього жорстокого поводження в Казахстані (compare and contrast, mutatis mutandis, Sanchez-Sanchez, cited above, §§ 93-94).

129.  Суд також повторює, що паралельне провадження у справі про надання притулку саме по собі не виключає можливості екстрадиції особи (see, mutatis mutandis, Shiksaitov v. Slovakia, nos. 56751/16 and 33762/17, § 68, 10 December 2020). Однак у цій справі екстрадиція заявника до Казахстану відбулася в той час, коли не тільки його друга заява про надання притулку перебувала на розгляді національних органів влади, але й коли тимчасовий захід, виданий Конституційним Судом щодо початкового провадження у справі про депортацію заявника, залишався чинним. Суд вважає, що ці міркування є додатковими елементами у цій справі, які ставлять під сумнів те, що національні органи влади належним чином оцінили – до його екстрадиції – скарги заявника у спосіб, що відповідає стандартам, викладеним у статті 3 Конвенції.

130.  Насамкінець Суд зазначає, що Уряд, незважаючи на відповідний запит, не надав достатньої інформації для оцінки точної відповідності провадження щодо пана U.C. для цілей цієї справи. Згідно з обмеженою інформацією, наявною в матеріалах справи, the Istanbul Anadolu 2nd Assize Court відмовив у видачі пана U.C. на тій підставі, що запевнення, надані казахстанською владою, не становили достатньої гарантії того, що до пана U.C. не буде застосовано смертну кару. Однак адекватність (або неадекватність) цих запевнень щодо захисту від катувань або жорстокого поводження не розглядалася в цьому рішенні. Отже, за відсутності додаткової інформації щодо остаточного результату справи пана U.C. та його місцезнаходження, Суд не бачить підстав для подальшого розгляду цього конкретного питання.

131.  Наведених вище міркувань достатньо для того, щоб дійти висновку, що за конкретних обставин цієї справи національні органи влади не провели належного розгляду скарг заявника і що його примусове повернення до Казахстану 16 жовтня 2018 року наразило його на реальний ризик поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (Labsi v. Slovakia, §§ 121-32; Savriddin Dzhurayev v. Russia, no. 71386/10, §§ 166-76; Kasymakhunov v. Russia, no. 29604/12, §§ 122-28, 14 November 2013; Mukhitdinov v. Russia, no. 20999/14, §§ 44-56, 21 May 2015. Also compare Amerkhanov, §§ 75-89; Batyrkhairov, §§ 45-52; and A.M.A. v. the Netherlands, no. 23048/19, §§ 70-80, 24 October 2023).

132.  Відповідно, мало місце порушення статті 3 Конвенції.

133. […]

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ В ЦЕНТРІ ВИДВОРЕННЯ ІНОЗЕМЦІВ «КУМКАПІ»

134.  Заявник скаржився на те, що матеріальні умови його тримання під вартою в Центрі видворення іноземців «Кумкапі» (з 4 по 19 листопада 2015 року та згодом з 31 грудня 2015 року по 12 липня 2016 року) становили порушення статті 3 Конвенції.

135. […]

…

143. […]

144.  Суд повторює свій висновок про порушення статті 3 Конвенції у справі G.B. and Others (cited above, §§ 102-113) та раніше у справі Amerkhanov and Batyrkhairov (both §§ 85-89 and §§ 80-84 respectively) у зв’язку з незадовільними умовами тримання під вартою у Центрі видворення «Кумкапі», зокрема, задокументованою переповненістю та відсутністю доступу затриманих до прогулянок на відкритому повітрі. Хоча відповідний період у справі G.B. and Others передує періоду у справі заявника приблизно на один рік, Суд зазначає, що Уряд не надав жодних доказів, здатних обґрунтувати відхід від його попередніх висновків. Це пов’язано з тим, що, незважаючи на прямий запит Суду, він не надав жодної конкретної інформації щодо матеріальних умов тримання заявника під вартою у Центрі видворення «Кумкапі» (наприклад, журналів із зазначенням кількості затриманих, які перебували там у відповідний період часу), а лише надав кілька фотографій приміщень, не вказавши, коли ці фотографії були зроблені. Таким чином, Суд дійшов висновку, що умови тримання заявника під вартою – у поєднанні з можливим занепокоєнням, викликаним невизначеністю щодо того, коли закінчиться тримання під вартою, – завдали йому страждань, які перевищували неминучий рівень страждань, притаманних триманню під вартою, і досягли порогу поводження, що принижує гідність, забороненого статтею 3 Конвенції.

145.  Нарешті, Суд визнає, що перед Туреччиною стоять значні виклики, пов’язані з постійним припливом мігрантів та шукачів притулку. Він також визнає тягар і тиск, який накладає ця ситуація. Однак, враховуючи абсолютний характер статті 3 Конвенції, такі труднощі не можуть звільнити державу від її зобов’язань за цим положенням (see, for a similar assessment, Khlaifia and Others v. Italy [GC], no. 16483/12, § 184, 15 December 2016, and Boudraa v. Turkey, no. 1009/16, § 30, 28 November 2017).

146.  Відповідно, Суд вважає, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними матеріальними умовами, в яких заявник тримався в Центрі видворення «Кумкапі».

…

З ЦИХ ПРИЧИН, СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Оголошує прийнятними скарги за статтями 2 і 3 у поєднанні зі статтею 13 Конвенції щодо екстрадиції заявника до Казахстану 16 жовтня 2018 року, скаргу за статтею 3 Конвенції в частині, що стосується умов тримання під вартою в Центрі видворення «Кумкапі» та скарги за пунктами 1 і 4 статті 5 Конвенції щодо стверджуваної незаконності тримання заявника під вартою та стверджуваної відсутності засобу юридичного захисту, за допомогою якого заявник міг би оскаржити законність свого затримання.
3. Оголошує решту скарг неприйнятними.
4. Постановляє, що не було порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Конвенції.
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з екстрадицією заявника до Казахстану 16 жовтня 2018 року.
6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу по суті за статтею 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
7. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою в Центрі видворення «Кумкапі».
8. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
9. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
10. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за пунктами 2 і 5 статті 5 Конвенції.

…

Kunshugarov v. Türkiye, applications №№ 60811/15 and 54512/17, judgment 14.01. 2025