В’язниці Молдови упродовж десятиліть страждають від неформальної ієрархії ув’язнених як ключової риси тюремної субкультури та пов’язаної з нею проблеми насильства серед ув’язнених[1].
У доповіді про свій візит 2015 року Комітет закликав владу Молдови вжити рішучих заходів для запобігання залякуванню та насильству серед ув’язнених, зокрема, шляхом вжиття ефективних заходів для боротьби з явищем неформальної тюремної ієрархії з усіма негативними наслідками, що випливають з цього явища[2].
Представники влади, з якими зустрічалася делегація під час візиту 2018 року (як на центральному, так і на місцевому рівнях) визнали, що система неформальної ієрархії серед ув’язнених все ще існує, однак вони вважали, що тримають її під контролем або роблять все можливе, щоб протидіяти впливу ієрархії[3].
У відвіданих пенітенціарних установах здійснювалися спроби з різним ступенем успіху вирішити цю глибоко вкорінену проблему. Зокрема, у Гоянській в’язниці порівняно з попереднім візитом значно покращилася взаємодія між персоналом та ув’язненими. У цій в’язниці докладаються реальні зусилля для розвитку позитивних відносин між персоналом і неповнолітніми (молодими дорослими), а також для забезпечення того, щоб жоден ув’язнений не мав можливості реалізовувати владу над іншими ув’язненими[4].
Як у Кишинівській, так і у Сорокській в’язницях першопричини проблеми насильства серед ув’язнених були далекі від усунення і ці установи все ще значною мірою не забезпечували основоположну вимогу ув’язнених – безпечне середовище. В установах продовжували переважати явища насильства, залякування та експлуатації серед ув’язнених, що є прямим наслідком існування неформальних владних структур у середовищі ув’язнених[5].
Декілька ув’язнених вкотре розповіли делегації про те, що вони стали жертвами побиття, погроз застосування сили та рекету з боку неформальних лідерів або їхнього найближчого оточення[6].
Комітет особливо занепокоєний становищем ув’язнених, які вважаються «приниженими» або «недоторканними». Ці ув’язнені, які належать до найнижчої касти в ієрархії ув’язнених, часто піддаються фізичному та вербальному насильству з боку інших ув’язнених та змушені прибирати усі приміщення, у тому числі загальні санітарні приміщення. Неформальний «кодекс поведінки» вимагав від них уникати контактів з іншими ув’язненими (і навіть з їхніми речами) та приймати їжу лише за спеціально відведеними столами у їдальні. Деякі ув’язнені, з якими зустрічалася делегація, у тому числі неповнолітні, зазначили, що їм доводилося стикатися з постійним приниженням, пов’язаним з тим, що їх називали «недоторканними»[7].
Становище вказаної вище категорії ув’язнених можна вважати таким, що становить триваюче порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини, яка забороняє inter alia всі форми поводження, що принижує гідність, та зобов’язує органи державної влади вживати належних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув’язнених[8].
Проблема насильства серед ув’язнених, як видається, була набагато більш гострою серед неповнолітніх (або молодих дорослих осіб), які перебувають у слідчих ізоляторах. Багато з них відчували потребу самоствердитися під час перебування в установі для неповнолітніх, щоб отримати «звання» у неформальній ієрархії ув’язнених, коли їх врешті-решт переведуть до в’язниць для дорослих. Делегація спілкувалася як з жертвами, так і з правопорушниками, які розповіли про побиття та інші форми фізичного насильства у відділенні для неповнолітніх Кишинівської в’язниці. Делегація також дізналася про три випадки ствержуваного зґвалтування неповнолітніх або молодих людей у Кишинівській в’язниці упродовж місяців, що передували візиту[9].
Не дивно, що тюремна адміністрація, зважаючи на брак кваліфікованого та добре підготовленого персоналу та загальний підхід, згідно з яким ієрархія ув’язнених є усталеним елементом системи, вважала або необхідною співпрацю з неформальними лідерами, або неефективною боротьбу з цим явищем, або відчувала себе безпорадною у своїх намаганнях приборкати владу верхівки цієї ієрархії[10].
Як і раніше, в обох установах склалося враження, що між адміністрацією та неформальними лідерами існує мовчазна угода щодо підтримання порядку серед ув’язнених, яка, на перший погляд, забезпечує безперебійне функціонування установ. Однак ця угода вимагала від керівництва та персоналу закривати очі на тяжке становище так званих «принижених», а також на випадки залякування та насильства щодо тих, хто не бажав робити внески до незаконного колективного фонду («общак»). Так, кілька ув’язнених, з якими спілкувалася делегація, стверджували, що тюремний персонал не завжди втручався, щоб зупинити переслідування або побиття ув’язнених «нижчого класу»[11].
Особливо яскравий приклад такої «співпраці» між керівництвом в’язниці та неформальною ієрархією делегація спостерігала у Сорокській в’язниці. Під час інтерв’ю з ув’язненими члени делегації зустрілися з ув’язненим, який відповідав за ведення обліку всіх осіб, що утримуються у в’язниці. Зокрема, він мав реєстр, що містив імена, дати народження, строки ув’язнення (разом з відповідними статтями КК Молдови) та номери камер всіх ув’язнених, які утримувалися у Сорокській в’язниці з 1999 року. Швидко з’ясувалося, що ці дані були доступні не тільки керівництву в’язниці, але й неформальним босам в’язничної ієрархії, які могли негайно отримати основну інформацію про кожного новоприбулого ув’язненого, в тому числі і про те, за які злочини ця особа була засуджена. Це, звісно, дуже полегшувало миттєве виявлення ув’язнених, які за своїм кримінальним минулим потрапляли до категорії «недоторканних»[12].
Мовчазна співпраця між адміністрацією та неформальними лідерами у в’язницях має серйозні ерозійні наслідки для всієї системи кримінального правосуддя. Такі домовленості неминуче підривають повагу ув’язнених до адміністрації. У цьому контексті також слід зазначити, що ув’язнені, які належать до вищих ешелонів неформальної ієрархії, продовжували вести надзвичайно комфортне життя у в’язниці з усіма можливими зручностями; зокрема, у Сорокській в’язниці вкотре спостерігалася разюча різниця в умовах (головним чином, у стані ремонту та обладнання, а також щодо рівня заповнюваності) між різними зонами розміщення ув’язнених[13].
За таких обставин будь-яка ідея реабілітації втрачає сенс, а стримуючий ефект покарання у вигляді позбавлення волі практично втрачається[14].
Крім того, що такий стан справ сприяє створенню небезпечного середовища в місцях позбавлення волі, він спотворює мету ув’язнення та роль пенітенціарної системи[15].
Не слід також забувати, що для інших ув’язнених, зокрема неповнолітніх, бачити, як «боси» живуть розкішним життям з усіма можливими привілеями та винятковими повноваженнями, є потужним стимулом для залучення до кримінальної субкультури та просування по неформальних кар’єрних сходах за рахунок насильства над іншими[16].
Обмежена присутність персоналу у місцях розміщення ув’язнених призвела до незахищеності самих працівників пенітенціарних установ. Це також частково пояснює їхнє очевидне небажання втручатися у випадки насильства серед ув’язнених[17].
За цих обставин не можна обґрунтовано очікувати, що всі ув’язнені, які стали жертвами насильства серед ув’язнених (а також будь-які свідки з числа ув’язнених), вирішать викрити винних осіб. Є очевидним, що про багато таких випадків не повідомляється через страх наразитися на подальше насильство, що переважає у середовищі ув’язнених. Згідно з журналом реєстрації скарг у Сорокській в’язниці, у 2017 році було подано лише 9 офіційних скарг про факти насильства серед ув’язнених. За перші п’ять місяців 2018 року до журналу не було внесено жодного запису. Однак під час перекличок персонал регулярно виявляв у деяких ув’язнених видимі тілесні ушкодження на обличчі або руках. Ці ув’язнені незмінно стверджували адміністрації та медичному персоналу, який проводив обстеження, що вони отримали тілесні ушкодження випадково (наприклад, внаслідок «падіння з ліжка» або «падіння у ванній кімнаті»). У зв’язку з цим слід також звернути увагу на недоліки, виявлені під час реєстрації тілесних ушкоджень медичним персоналом у відвіданих установах[18].
У делегації склалося враження, що директор Сорокської в’язниці намагається посунути неформальні структури влади ув’язнених і забезпечити альтернативи для тих, хто не бажає бути пов’язаним з кримінальною субкультурою (яких, за словами різних співрозмовників, постійно зростає). Однак навряд чи ці зусилля принесуть значні результати, доки ключові завдання управління в’язницею будуть «аутсорсинговими» для ув’язнених, які таким чином ставляться у вищу позицію над іншими ув’язненими та фактично відповідають за контроль над життям у в’язниці[19].
Проблему залякування та насильства серед ув’язнених неможливо вирішити без відновлення контролю керівництва та персоналу над ситуацією у пенітенціарних установах[20].
Перш за все, тюремний персонал повинен мати можливість здійснювати свої повноваження належним чином. Це означає, зокрема, що рівень укомплектованості персоналом має бути достатнім (у тому числі в нічний час) для того, щоб працівники пенітенціарних установ могли здійснювати належний нагляд за діяльністю ув’язнених та ефективно підтримувати один одного у виконанні покладених на них завдань[21].
Вирішення проблеми насильства серед ув’язнених також вимагає, щоб тюремний персонал був особливо уважним до ознак неблагополуччя та належним чином підготовленим для рішучого та ефективного втручання на якомога ранній стадії. У цьому контексті вирішальним фактором є наявність позитивних відносин між персоналом та ув’язненими, заснованих на динамічній безпеці та турботі; такі відносини можуть допомогти подолати звичне небажання жертв (або свідків) свідчити проти осіб, які вчиняють насильство серед ув’язнених[22].
На додаток питання протидії насильству серед ув’язнених має бути включено до програм початкової та поточної підготовки персоналу всіх рівнів[23].
Комітет закликає владу Молдови без подальших зволікань вжити рішучих заходів для запобігання насильству та залякуванню серед ув’язнених. Це вимагатиме вжиття ефективних, а часом і сміливих кроків для подолання явища неформальної тюремної ієрархії, таких як:
– проведення оцінки функціонування сектору № 1 Сорокської в’язниці та розгляд можливості створення подібних секторів у цій та інших в’язницях;
– забезпечення, щоб ув’язнені (у тому числі неповнолітні), які наражаються на ризик жорстокого поводження з боку інших ув’язнених, а також ті, які не бажають (або більше не бажають) бути залученими до тюремної субкультури, отримували повну підтримку з боку адміністрації, у тому числі, на їхнє прохання, шляхом розміщення у секторах, подібних до згаданих вище;
– припинення практик делегування повноважень неформальним лідерам ув’язнених та використання їх для підтримання порядку серед ув’язнених;
– припинення практик залучення ув’язнених до виконання ключових адміністративних завдань персоналу установи (наприклад, ведення індивідуального обліку ув’язнених);
– позбавлення всіх неформальних лідерів та їх близького оточення привілеїв, якими не користуються інші ув’язнені, у тому числі щодо умов ув’язнення; у цьому контексті слід розглянути можливість відокремлення неформальних лідерів та їх близького оточення від решти ув’язнених на основі належної індивідуальної оцінки ризиків та потреб[24].
На жаль, деякі з давніх рекомендацій Комітету залишаються без уваги. Це стосується явища тюремної субкультури, насильства серед ув’язнених, що виникає внаслідок тюремної субкультури, та супутніх умов життя тих ув’язнених, яких неофіційна тюремна ієрархія вважає «приниженими», а також режиму, що пропонується «довироковим» і засудженим ув’язненим, а також низького рівня укомплектованості в’язниць[25].
На тюремному сленгу ці особи визначалися різними термінами («опущені», «принижені» тощо) та вважалися такими, що перебувають з різних причин на найнижчих щаблях неформальної тюремної ієрархії (через попередню судимість, особливо за сексуальні злочини, через сексуальну орієнтацію, певні серйозні порушення тощо)[26].
Викликає серйозне занепокоєння те, що, зокрема, у Кагульській в’язниці, персонал нібито радив ув’язненим не звертатися зі скаргами до делегації, і що персонал намагався провести «заслуховування» ув’язнених, які були опитані делегацією. Більше того, персонал Тараклійської в’язниці не зміг перешкодити неофіційній тюремній ієрархії залякувати ув’язнених, щоб вони не спілкувалися з делегацією, а також «заслуховувати» в’язнів, які це зробили, незважаючи на те, що персонал був обізнаний про залякування[27].
Будь-які види залякування, репресій або інші прояви упередженого ставлення до особи, позбавленої волі, за те, що вона прагне спілкуватися або спілкувалася з Комітетом, або спроби з’ясувати, що саме ув’язнені розповідають делегаціям Комітету, які відвідують їх під час приватних бесід, є абсолютно несумісними з принципом співробітництва[28].
Під час візиту 2020 року делегація вивчила ситуацію в трьох в’язницях для дорослих, а саме: в’язниці № 1 у Тараклії, в’язниці № 5 у Кагулі та в’язниці № 13 у Кишиневі. Вона також здійснила цільовий повторний візит до в’язниці № 10 (Гоянська виховна колонія для неповнолітніх) з метою вивчення кроків, зроблених для подолання явища насильства серед ув’язнених[29].
В окремому блоці № 1/1 Тараклійської в’язниці утримувалися ті, кого неформальна тюремна ієрархія відносила до категорії «принижених» або «недоторканних»[30].
Блок № 2 Кагульської в’язниці був зарезервований для новоприбулих ув’язнених, а також для тих, хто вважається «недоторканними» і де-факто перебуває під захистом[31].
Проблема насильства та залякування ув’язнених у в’язницях Молдови вже давно викликає серйозне занепокоєння Комітету. У доповіді за результатами спеціального візиту 2018 року Комітет закликав владу Молдови вжити рішучих заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема шляхом подолання явища неформальної тюремної ієрархії. Висновки делегації Комітету під час візиту 2020 року продемонстрували, що проблема залякування та насильства серед дорослих чоловіків-ув’язнених залишається такою ж гострою, як і раніше, та, як і в минулому, значною мірою пов’язана з усталеною неформальною ієрархією у пенітенціарній системі[32].
Згідно з медичними картками, дослідженими делегацією у в’язницях Кагула, Кишинева й Тараклії, у в’язнів регулярно виявлялися тілесні ушкодження, що свідчать про насильство серед ув’язнених, такі як гематоми навколо очей, а також, хоча і в меншій мірі, більш серйозні тілесні ушкодження (наприклад, зламана рука). Як і в минулому, практично усі випадки насильства залишалися без реєстрації через атмосферу страху та залякування, створену в установах ув’язненими, які перебували на вершині неформальної тюремної ієрархії, а також через загальну недовіру до здатності персоналу гарантувати безпеку ув’язнених[33].
Не дивно, що багато ув’язнених, з якими зустрічалася делегація, дуже неохоче розповідали про обставини, за яких вони отримали тілесні ушкодження, а деякі з них були помітно налякані. У кількох випадках делегацію супроводжували ув’язнені, які намагалися чинити тиск на інших ув’язнених з метою перешкодити їм вільно спілкуватися з делегацією. Тим не менш, декілька ув’язнених у кожній з відвіданих в’язниць розповіли про побиття, погрози насильством та вимагання з боку інших ув’язнених, а також про сексуальні домагання з боку інших ув’язнених[34].
У Кишинівській в’язниці делегація почула твердження про те, що сексуального злочинця навмисно помістили до камери з ув’язненими, відомими насильством щодо сексуальних злочинців («пресхата»). Цей ув’язнений стверджував, що його жорстоко побили та зґвалтували співкамерники, вочевидь, як покарання за те, що він був сексуальним злочинцем. Однак скаргу ув’язнений не подав через страх помсти[35].
Незважаючи на рішучі заперечення влади Молдови на попередні доповіді Комітету, знову стало очевидним, що існує негласна співпраця між керівництвом відвіданих в’язниць та неформальною ієрархією ув’язнених щодо підтримання «порядку» серед ув’язнених та забезпечення «безперебійної роботи» установ[36].
Найбільш вражаючим є те, що неформальна ієрархія мала право голосу при початковій «класифікації» та розміщенні в камерах новоприйнятих ув’язнених, а також при прийнятті рішення, кому з ув’язнених дозволити працювати. Це допомагало неформальним лідерам постійно залучати «недосвідчених» ув’язнених до неформальної спільноти засуджених, пропонуючи захист та іншу підтримку в обмін на їхні гроші та лояльність. Такий порядок також означав, що неформальні лідери могли вільно застосовувати залякування та «розумний» рівень насильства щодо тих, хто відмовлявся робити внески до незаконного колективного фонду («общака»), яким керував лідер неформальної ієрархії[37].
Що стосується, зокрема, ув’язнених, які за неформальною ієрархією вважаються «недоторканними», то вони продовжували жити у стані постійного страху та приниження. Делегація знову отримала багато скарг від таких ув’язнених на постійні вербальні образи та принизливу поведінку з боку інших ув’язнених. Деякі з них навіть побоювалися, що будуть зґвалтовані в якості покарання за злочини, в яких їх звинувачували або засуджували. Як і раніше, цих ув’язнених примушували виконувати «брудну» роботу (наприклад, прибирати туалети та збирати сміття), а внутрішні правила ієрархії вимагали від них уникати будь-яких фізичних контактів з іншими ув’язненими. Оскільки основна маса ув’язнених не сприймала їх, їм не дозволялося працювати з іншими ув’язненими або мати доступ до місць загального користування, таких як спортзал, бібліотека або каплиця. Більше того, за помітним винятком Тараклійської в’язниці, ув’язнені цієї категорії утримувалися у найбільш незадовільних умовах, які тільки можна знайти у в’язницях[38].
Становище зазначеної вище категорії ув’язнених можна вважати таким, що становить триваюче порушення статті 3 Конвенції, яка забороняє inter alia всі форми поводження, що принижує гідність, та зобов’язує державні органи вживати належних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув’язнених[39].
Делегація відзначила, що у відвіданих нею в’язницях для дорослих певна кількість ув’язнених була відокремлена від основної маси ув’язнених та розміщена у спеціальних приміщеннях за їхнім власним бажанням. Було очевидно, що для багатьох з цих ув’язнених така форма самоізоляції, яка зазвичай передбачала посилений режим упродовж тривалого часу (в деяких випадках – упродовж років), була єдиним способом втекти від потенційних агресорів[40].
Особи, засуджені вперше, повинні триматися окремо від тих, хто раніше відбував покарання у вигляді позбавлення волі. Однак це правило не дотримується у кожній з відвіданих установ. Ув’язнені, які не мали попереднього досвіду ув’язнення, були основною мішенню для експлуатації, здирництва та маніпуляцій з боку неформальних лідерів[41].
У Кишинівcькій та Кагульській в’язницях новоприбулі особи, які вчинили сексуальні злочини, LGBTQI+ та особи з обмеженими можливостями до навчання, не були відокремлені від основного контингенту ув’язнених, а спочатку утримувалися в «карантинній» камері разом з іншими ув’язненими, а згодом були поміщені до основного контингенту ув’язнених. Таким чином, вони піддавалися особливо високому ризику насильства з боку інших ув’язнених. Запобігання таким актам має бути одним із пріоритетів у боротьбі з насильством серед ув’язнених. Рішенням може бути відокремлення таких осіб від решти ув’язнених [42].
Перманентна нездатність влади Молдови забезпечити безпечне та надійне середовище для ув’язнених безпосередньо пов’язана з низкою факторів, зокрема, з хронічною нестачею персоналу, залежністю від неформальних лідерів ув’язнених, які здійснюють контроль над ув’язненими, та існуванням переповнених гуртожитків. Водночас відсутня належна оцінка ризиків та потреб ув’язнених при прийнятті, а також класифікація ув’язнених при їх розміщенні в установі. Підвищена вразливість деяких ув’язнених (наприклад, осіб, які вчинили сексуальні злочини, осіб з психічними розладами або наркотичною залежністю) чітко вказує на необхідність виявлення потенційних ризиків та вразливостей з метою запобігання насильству та експлуатації цих осіб з боку інших ув’язнених[43].
Комітет знову закликає владу Молдови без подальших зволікань вжити рішучих заходів для запобігання насильству та залякуванню серед ув’язнених у рамках всієї пенітенціарної системи. Це вимагає, зокрема: 1) запровадження системи оцінки ризиків та потреб, класифікації та розподілу окремих ув’язнених з метою забезпечення того, щоб ув’язнені не контактували з іншими ув’язненими, які можуть завдати їм шкоди (належним чином враховуючи неформальну тюремну ієрархію); 2) забезпечення розміщення ув’язнених у невеликих за площею житлових приміщеннях; 3) запровадження ефективної системи підбору та підготовки тюремного персоналу; 4) забезпечення безперервного контролю за приміщеннями з боку тюремної адміністрації (у т.ч. у нічний час)[44].
У зв’язку з цим слід також невідкладно вжити певних конкретних заходів для подолання такого явища, як неформальна тюремна ієрархія, а саме:
– остаточно покласти край практиці використання неформальних тюремних лідерів для підтримання належного порядку у в’язницях. У цьому контексті можна також розглянути питання про відокремлення неформальних лідерів та їх близького оточення від решти в’язнів на основі належної індивідуальної оцінки ризиків та потреб;
– позбавлення неформальних тюремних лідерів можливості доступу до новоприбулих ув’язнених та виконання ними своїх кастових функцій. У цьому контексті слід ще раз нагадати тюремному персоналу, що будь-який співробітник, який сприятиме таким контактам, буде підданий відповідним санкціям;
– покласти край практиці, коли адміністрація в’язниці покладається на думку неформальної ієрархії при здійсненні процедур прийому до в’язниці;
– забезпечення того, щоб ув’язнені, які наражаються на ризик жорстокого поводження з боку інших ув’язнених (у т.ч. LGBTQI+, ув’язнені, які страждають на розумові вади, та сексуальні злочинці), а також ті, які не бажають (або більше не бажають) бути залученими до тюремної субкультури, отримували повну підтримку з боку адміністрації, у тому числі, на їхнє прохання, шляхом розміщення в окремих блоках із забезпеченням належних умов та режиму тримання[45].
Тюремна субкультура не була повністю викорінена у в’язниці для неповнолітніх Гоян, і серед неповнолітніх все ще можна розрізнити касти неформальних лідерів та «недоторканних». Засуджені останньої категорії здебільшого працювали на прибиранні загальних туалетів та коридорів і мали право лише роздавати їжу іншим «недоторканним». Більше того, як й їхні дорослі «колеги», неповнолітні тюремні лідери використовували інших ув’язнених для прибирання своїх камер та вимагали частку їхніх продуктових передач в обмін на «захист» від інших ув’язнених[46].
У в’язниці Гоян делегація чула розповіді про те, що чергові іноді дозволяли неповнолітньому тюремному лідеру відвідувати камери прийому та розмовляти з новоприбулими ув’язненими щодо їхнього розподілу згідно з неформальними правилами. Це є неприйнятним[47].
[1] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 13, P. 7.
[2] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 13, P. 7.
[3] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 14, P. 7.
[4] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 14, P. 7.
[5] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 17, P. 8.
[6] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 17, P. 8.
[7] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 18, P. 8.
[8] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 18, P. 8.
[9] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 19, P. 8.
[10] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[11] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[12] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[13] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[14] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[15] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[16] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[17] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 23, P. 10.
[18] Report on the visit to carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 23, P. 10.
[19] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 24, P. 10.
[20] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[21] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[22] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[23] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[24] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 26, P. 11.
[25] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 7, P. 11.
[26] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Footnote 33, P. 23.
[27] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 8, P. 11.
[28] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 8, P. 11.
[29] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[30] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[31] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[32] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 48, P. 27.
[33] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[34] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[35] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[36] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[37] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[38] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 51, P. 28.
[39] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 51, P. 29.
[40] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 52, P. 29.
[41] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 54, P. 29.
[42] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 55, P. 29.
[43] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 57, P. 30.
[44] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 58, P. 30.
[45] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 58, P. 30.
[46] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 59, P. 31.
[47] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 60, P. 31.
Dmytro Yagunov 