Як війна вплинула на право на свободу? – Це питання ми поставили перед експертами, які кожного дня стикаються з проблематикою дотримання права на свободу у багатьох проявах у практичній площині та науковій діяльності.
Микола Польовий, доктор політичних наук, професор
На мою думку, війна після початку повномасштабного вторгнення призвела до: 1) спроб «приватизації» права на свободу ухилянтами та проросійськими «ждунами» – своєрідною п’ятою колонною; 2) суспільно схваленого занедбання цього права через суспільне ж сприйняття найпершої цінності у перемозі на Росією, якій (перемозі) мають поступитись, за соціально схвалюваною думкою, майже усі решта прав. Такий підхід має широко визнане екзистенційне обґрунтування, яке в найпростішому варіанті звучить як нагадування про те, що «хто не хоче годувати свою армію, той годує чужу».
У більш складному вигляді йдеться про цілком обґрунтовані побоювання, що у гіпотетичному випадку захоплення України, її громадяни будуть піддаватись смертельній небезпеці. Російські звірства в Бучі та Маріуполі додатково доводять ці побоювання.
Мені складно сказати точно, як саме до права на свободу ставляться практики кримінальної юстиції, але оскільки до війни у нашій державі достатньо сильні були міркування суспільної доцільності в кримінальній юстиції, припускаю, що й зараз її практика відповідає окресленому вище «соціальному запиту» на забезпечення перемоги за будь-якої ціни і за рахунок обмеження права на свободу в тому числі.
***
Тетяна Курманова, журналістка, голова правління ГО «Громадське радіо»
«Татьяна, зачем выходить за квартал до квартиры: мы и так прекрасно знаем, где вы живете»: з такими словами таксист довозив мене з роботи у березні 2014 року – за пару тижнів після окупації Криму. Яке б таксі я не викликала, приїжджав один і той самий: нахабний «казак» з російським прапором у автівці. Так нам, журналістам-розслідувачам з Сімферополя, давали зрозуміти: за нами стежать і в спокої не залишать….
І Росія дуже швидко зачистила насамперед інформаційне поле. Хоча треба нагадати, що кроки до цього робились задовго до лютого 2014 року (коли нам всім довелось відповідати за відсутність послідовної політики української влади по відношенню до Криму з його проблемними точками: перш за все, розкиданими по всьому півострову російськими військовими базами, вільними переміщеннями військових; Росія постійно спонсорувала і всіляко підтримувала мережу організацій російських співвітчизників, проведення конференцій, круглих столів на теми мови та любові до Росії і т.д). Поле для окупації готувалось роками.
Саме тому і згортання свобод в Криму з 2014 року відбувалось у шаленому ритмі: знищення і “витравлення” незалежних ЗМІ, примусова паспортизація, розгортання системи репресій (станок по виробленню сфабрикованих політичних справ, тортури, зміни в законодавство задля посилення відповідальності будь-яких незгодних з офіційною політикою), змінення освітньої програми та мови викладання, призов в армію окупанта, змінення демографічного складу півострова… Політика колонізації та мілітаризації Криму у всій красі. Продовжувати можна безкінечно, тому що зміни торкнулись абсолютно кожної сфери життя кримчан.
10 років Росія безкарно порушує всі існуючі права і свободи вільних людей і вигадує все нові і нові інструменти боротьби з інакодумством. Проте супротив та опір окупантам досі не згасли попри масштабну систему репресій…
***
Віктор Іванов, суддя, заступник голови Приморського районного суду міста Одеси, кандидат юридичних наук, доцент
Безумовно, війна вплинула на кримінальну юстицію та судочинство в Україні, і це, передусім, пов’язане зі збільшенням кількості злочинів проти основ національної безпеки України, за які законом передбачено суворі санкції. Це, в першу чергу, державна зрада; дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; диверсія; шпигунство.
Нагадаю, що 24.02.2022 Указом Президента України № 64/2022 у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» на всій території України постановлено введення воєнного стану із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
З початком повномасштабної агресії держави-терориста, законодавець ввів до КК України нові склади злочинів, передбачених ст. 110 КК України (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України), ст. 110-2 КК України (Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України), ст. 111-1 КК України (Колабораційна діяльність), ст. 111-2 КК України (Пособництво державі-агресору), 114-1 КК України (Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань), ст. 114-2 КК України (Несанкціоноване поширення інформації про направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух, переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану).
Слідчі судді Приморського районного суду м. Одеси розглядають численні клопотання слідчих СБУ, слідчих Національної поліції щодо обрання запобіжних заходів особам, які підозрюються у вчиненні вказаних злочинів.
Відтак, згідно ч. 6 ст. 176 КПК України, під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114- 2, 258-258-5, 260, 261, 437-442 КК України, переважної більшості застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
Згідно положень статті 183 КПК України, під час воєнного стану слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього Кодексу, має право не визначати розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, передбаченого статтями 109-114-2, 258-258-5, 260, 261, 437-442 Кримінального кодексу України.
Вважаючи, наявність ризиків, передбачених ст. ст. 176-178 КПК України, слідчі органи, переважної більшості, у таких провадженнях звертаються до суду з клопотанням про обрання запобіжних заходів у виді тримання під вартою, більшість яких задовольняються. При наявності обгрунтованої підозри у вчиненні вказаних злочинів, таким підозрюваним переважно обираються запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою, без визначення застави.
За результатами розгляду обвинувальних актів за вказаними статтями, обвинуваченим призначаються суворі покарання у виді позбавлення волі в межах санкції інкримінованої статті.
***
Михайло Савчин, доктор юридичних наук, професор, директор НДІ порівняльного публічного права та міжнародного права УжНУ, радник Голови Конституційного Суду України (2008-2010)
Під час війни дилема між свободою і безпекою набуває нового значення і барв, бо національна держава, яка дає відсіч агресору є простором безпеки для вільних своїх громадян. У силу республіканської традиції кожен громадянин має право і обов’язок захищати свою країну. Бо поразка України у ході національної революції коштувала занадто дорого – це пряма причина Голодомору 1932/33.
З міркувань забезпечення національної обороноздатності під час війни свободи можуть підлягати певним обмеженням. Але такі обмеження мають бути пропорційними і не посягати на сутнісний зміст права. Прикладом такого захисту є landmark decision Конституційного Суду України щодо неконституційності положень статті 615 КПК, які дозволяли обмеження свободи без судового контролю, що порушувало базові гарантії конституційних свобод.
Водночас, держава не використовує потенціал щодо мобілізації ресурсів у рамках свободи вибору професії та професійної діяльності для підвищення обороноздатності України та перетворення військово-промислового комплексу для виходу країни із стану економічної стагнації та посилення ВПК.
***
Наталія Гурковська, адвокатка, експертка проектів Ради Європи
Право на свободу та особисту недоторканність не може бути звужено чи обмежено під час дії воєнного стану. На жаль, ми можемо спостерігати геть інакшу ситуацію з дотриманням зазначеного права. До прикладу, влітку 2024 відбулось визнання неконституційним положення про автоматичне продовження строків тримання під вартою; систематичні в неправомірний спосіб затримання та утримання людей ТЦК та СП. Виходячи із названих порушень послідуючі бездіяльність правоохоронних органів на заяви про викрадення людей, вбивство, навмисне завдання тілесних ушкоджень тощо, порушення прав на захист, порушення гарантій адвокатської діяльності, бездіяльність регіональних ВСП Міноборони. Якщо коротко одним реченням: війна розв’язала руки негідникам та закрила очі борцям справедливості.
***
Андрій Галай, заступник начальника Департаменту з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України, доктор юридичних наук, професор
Війна додала нових завдань, не зменшивши стандартних. Військовополонені й нові типи установ з новими стандартами роботи; захоплені російською стороною засуджені і комунікація щодо підтвердження їх особи, а в разі їх повернення – вирішення додаткових питань; звільнення з метою захисту батьківщини; евакуація/постійна готовність/укриття/аварійне енергоспоживання і життєзабезпечення. І ще, ще і ще багато нового, з чим в’язниці ніколи в такому обсязі не стикались.
Війна ускладнила роботу із звичайними правами звичайних в’язнів. Куди звільнятися мешканцям окупованих територій; як організувати соціальні зв’язки, якщо родичі в Німеччині (або в Закарпатті) як тимчасові біженці; як організувати щоденний графік харчування, сну, роботи, відпочинку в умовах постійних тривог, а у деяких регіонах і обстрілів?
На жаль, не побачив, щоб пенітенціарна система отримала певні компромісні вимоги до додержання стандартів через складнощі воєнного часу. Тепло, освітлення, харчування по розпорядку, вивезення на лікування і видача паспортів та організація шлюбів засуджених. Це ще що, вогнегасники не стоять у правильному порядку і очі налякані у засуджених – це цитати із офіційних вказівок на усунення порушень прав людини від контролюючих експертних структур.
Але досить скаржитись.
Навіть у війну знаходимо можливості покращувати умови і життя засуджених, і навіть персоналу. Через залучення до праці засуджених і розумну пріоритезацію фінансових ресурсів знаходимо можливості не лише ремонтувати їхні приміщення, але і робити взірцеві проєкти, які викликають гарні відгуки міжнародних організацій та в’язничних структур сусідніх країн. Маємо численні проєкти з міжнародними партнерами, які дозволяють забезпечувати стійкість і впроваджувати нові підходи ресоціалізації в’язнів. Не закриваємо очі на проблеми і порушення прав – через самостійно впроваджені управлінські інструменти координуємо втручання, виправлення, притягнення до відповідальності.
***
Юрій Канікаєв Олегович, адвокат
Напочатку вторгнення, судова система очікувано завмерла. Хтось з суддів втік за кордон (приємно, що це були одиничні випадки на всю країну), але немало суддів пішли воювати. Знаю таких особисто і таких досить багато.
Проте система швидко отямилася від шоку та можна сказати, що через 2 місяці почали працювати майже так само, як і до цього. Звичним стало переривання засідань, щоб увесь суд з учасниками справи пішов до сховища. Майже по всіх судах де слухається невідкладний кримінал організували резервне живлення, щоб судочинству не заважали відключення електрики.
Проте, можу констатувати, що обирати найсуворіші запобіжні заходи стали набагато частіше. Дуже зросло населення слідчих ізоляторів, що я вважаю негативним.
Водночас не можу сказати такого про покарання по вироках, там тенденції залишилися тими ж, але закликаю до гуманізації досудового розслідування.
Багато років стверджую про можливість та нагальну необхідність визначати заставу при обранні домашнього арешту, а також про те, що треба ввести максимальний запобіжний захід за економічними та багатьма корупційними і посадовими злочинами (дрібні хабарі, дрібні наркотики, розтрата, ДТП тощо) домашній арешт з заставою.
Крім цього, вважаю негативним явищем відсутність реальної відповідальності суддів за дії та рішення, які призводять до постановлення рішень ЄСПЛ проти України.
Настав час дослухатися до ЄСПЛ та не просто викривлено “цитувати” його рішення, обираючи тримання під вартою без застави, а використовувати практику ЄСПЛ як джерело права за для захисту гарантованих Конвенцією прав і свобод. Впевнений, що адвокати завжди допоможуть суддям у цьому, адже важко знайти справу, де б адвокат не посилався на ті чи інші рішення ЄСПЛ і не просив суд застосувати релевантні висновки з нього.
***
Володимир Трохимчук, начальник Управління пенітенціарних інспекцій Міністерства юстиції України
Повномасштабне російське вторгнення до України спричинило ситуацію, коли державні органи, в тому числі пенітенціарна система, трансформували свою роботу в абсолютно нових надскладних умовах.
Організація ефективного контролю за діяльністю органів та установ виконання покарань вимагає від нас враховувати необхідність дотримання балансу виконання зобов’язань Україною щодо безумовного забезпечення прав людини в умовах війни, гарантування безпеки засуджених та працівників пенітенціарної системи тощо. Якісне виконання цих завдань потребує консолідації роботи всіх державних органів та громадськості. Збереження життя та здоров’я є основним пріоритетом.
Також потрібно враховувати й нову категорію осіб, які проходять через слідчі ізолятори та установи виконання покарань, зокрема, військовополонені. Поведінка яких та специфіка роботи з якими, потребують нових підходів та знань.
***
Денис Пономаренко, адвокат
На мій погляд, війна негативно вплинула як на право на свободу, так і на ставлення до права на свободу з боку працівників кримінальною юстиції.
По-перше, необхідно звернути на законодавчі норми, які були прийняті під час війни, і на моє переконання їх частина є неконституційною. Як один із яскравих прикладів, це норми визначені в статті 615 КПК України, де прокурору делегуються функції суду і де без судового контролю може відбуватися обмеження свободи.
По-друге, на жаль, певні кримінальні провадження необгрунтовано кваліфікують за ознаками статей 110 та 111 КК України, не у зв’язку з вчиненням таких злочинів, а за для отримання штучних дозволів для НСРД, та будь-яких рішень, які необхідні від слідчих суддів.
По-третє, війна загострила і жодним чином не сприяє вирішенню проблеми забезпечення судів суддями, яких катастрофічно не вистачає для здійснення належного правосуддя з дотриманням процесуальних строків та гарантій, визначених Законом.
***
Віталій Нікулін, представник Уповноваженого з прав людини в місцях несвободи
У контексті додержання права на свободу, так само як і ставлення до цього права, з точки зору Національної інституції з прав людини варто констатувати, що війна, наче цунамі, вплинула на підвищений запит суспільства до питання додержання прав людини. При цьому, це стосується додержання прав кожного на території України, у тому числі в місцях несвободи, прав громадян України за кордоном, так само і додержання прав російських військовополонених. І всі вони будуть вдома, рано чи пізно, бо Україна сумлінно виконує Женевські конвенції. Але… Особливий запит суспільства спрямований на забезпечення права на свободу в контексті звільнення наших захисників з російського полону! Ми повинні зробити все, щоб звільнити кожного і кожну, щоб кожна мати, батько, дружина, чоловік, донька, син обійняли наших захисників. Щоб право на свободу не було декларативним, а було забезпечене та реалізоване дієвими правовими механізмами.
***
Олександр Будігай, адвокат
Крізь призму виключно своєї професійної діяльності, вимушений, на жаль, констатувати, що з моменту повномасштабної військової агресії Росії проти України, мало місце “погіршення” права на свободу та ставлення до права на свободу з боку органів кримінальної юстиції в Україні. Можу виділити декілька підстав, завдяки яким це відбулося:
1) Брак «ідейних» працівників правоохоронних органів, для яких на першому місці перебувають професіоналізм, честь, гідність, законність та справедливість, а не «палочна» система й бажання у найкоротші терміни отримати вищі посади.
2) Досить частим є явище, коли слідчі та прокурори не мають відповідного практичного досвіду, внаслідок чого керівництву ними легко маніпулювати. Зазначене дуже проявляється на прикладі наступному: «Слідчі волають проте, що вони не приймають рішення у кримінальному провадженні, оскільки такі питання вирішують процесуальні керівники, а прокурори, при зверненні до них, посилаються на керівників органів прокуратури» (с). Тобто створюється таке собі «порочне» коло.
3) Якщо йдеться про обрання (продовження) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (як на стадії досудового розслідування, так вже і під час судового розгляду кримінального провадження), то сторона обвинувачення замість підтвердження існування ризиків належними та допустимими доказами, обґрунтовує свою позицію виключно домислами, які іноді перебувають на грані «нісенітниць та примх» (приклад наведено нижче):
«Ризик, передбачений пунктом 4 частини 1 статті 177 КПК України, тобто перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, підтверджується тим, що [обвинувачений], перебуваючи на волі, з метою ухилитись від кримінальної відповідальності за вчинений злочин, щоб не перебувати в умовах ізоляції до завершення судового слідства, може перебувати у зоні бойових дій, виконувати бойові розпорядження, тим самим матиме можливість не з’являтися у судові засідання. А достовірність перевірки підстав неявки до суду вимагатимуть від сторони обвинувачення певного часу, що в свою чергу призведе до необґрунтованого затягування строків судового провадження»; (або)
«Враховуючи, що [обвинувачений] вчинив кримінальне правопорушення, яке створює в очах громадян та суспільства в цілому негативне враження безладдя, безкарності та з метою забезпечення дієвості правоохоронних органів боротьбі зі злочинністю, доцільно продовжити обвинувачуваному запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави».
4) Слідчі судді (судді) в більшості випадків не обізнані з матеріалами отриманих клопотань, або складається таке враження, що замість того, щоб здійснювати повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, судді діють спільно зі стороною обвинувачення, що в кінцевому випадку після формального розгляду клопотань про обрання (продовження) запобіжного заходу у вигляді триманні під вартою, однозначно завершується задоволенням таких клопотань, що в свою чергу свідчить про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції. При цьому необхідно зазначити, що іноді слідчі судді (судді) «самостійно» збирають докази на обґрунтування тримання під вартою підозрюваного або обвинуваченого. До речі суди апеляційної інстанції, у випадку оскарження ухвал судів першої інстанції про обрання (продовження) запобіжного заходу у вигляді триманні під вартою, вчиняють аналогічно.
***
Олександр Богданов, адвокат
Вкрай негативно. Зміни до законодавства, у тому числі пов’язані з прийняттям статті 615 КПК України, призвели до зловживань з боку слідчих і прокурорів в частині привласнення повноважень представників судової гілки влади. Як наслідок, маємо випадки, коли місцеві суди з 24 лютого 2022 року продовжували виконання повноважень згідно визначеного режиму роботи, в той час, коли заходи забезпечення кримінального провадження, дозволи на проведення обшуків та затримання осіб приймались виключно на підставі незаконних постанов прокурора. Отримані докази, вочевидь, визнаватимуться очевидно недопустимими національними судами та матимуть наслідком перспективу доведення порушених прав і свобод осіб безпосередньо в ЄСПЛ.
***
Олександр Ружицький, адвокат
Гадаю, що війна негативно вплинула на верховенство права та свободи в Україні. Війна значно звузила інструменти відстоювання прав та свобод. Обмеження мітингів/демонстрацій (із зрозумілих причин), відсутність альтернативного центру впливу (ефективної опозиції), альтернативних ЗМІ (є ж телемарафон) призводить до того, що державний апарат (як правоохоронці, так і судді) орієнтуються у більшій мірі на офіс президента, а не на норми матеріального чи процесуального права, приймаючи рішення. Це не в усіх справах так, але у багатьох, які перебувають на умовному “контролі” у керівництва держави. Залишається сподіватися, що це це тимчасове явище, яке закінчиться разом із завершенням воєнного стану в Україні.
***
Олег Несінов, адвокат
Коли йдеться про право на свободу, на думку приходить право на пересування, вільний вибір місця перебування, особиста недоторканість, свобода віросповідання, свобода слова, праці, політичні свободи, тощо. В цілому, це можливість вільно обирати певну поведінку, діяльність, місце перебування. Чим меньше існує в цьому обмежень, тим краще.
Очевидно, що війна це подія яка руйнує або обмежує всі звичні правила поведінки, права та свободи. Але, якщо негативні наслідки війни, в тому числі права на свободу, які є результатом дій агресора, суспільству більш-менш зрозумілі (такі як заборона пересування в нічний час, вимушений виїзд мільйонів людей за кордон, вимоги до дотримання заходів безпеки, не проведення чергових виборів, та ін.), то корупція, вибірковість в питаннях мобілізації, а іноді замовний характер таких дій (в тому числі щодо адвокатів), ігнорування елементарних прав громадян при так званій «бусифікації», шалена кількість СЗЧ (осіб що самовільно залишили частину), заборона виїзду чоловікам призивного віку за кордон, силове захоплення церков, імітація законності в діяльності ВЛК, є ознаками та наслідками ігнорування з боку державних органів елементарних прав людини на свободу.
Зараз, як ніколи, вважаю необхідним прийняття державою заходів щодо забезпечення права громадян на отримання достовірної інформації, забезпечення психологічного здоров я населення та запобігання психологічному насильству, оскільки чисельні блогери та « експерти», за ради лайків та підписки, навчилися так подавати інформацію, що неодмінно збільшує кількість інсультів та інфарктів.
Як ліцемірство виглядають розповіді про обрання європейських цінностей і європейського шляху розвитку, з одночасним збільшенням кількості справ у Європейському суді з прав людини і небажанням наводити лад в цих питаннях.
З позитивних моментів ( на щастя є і такі) я, як адвокат, можу назвати можливість дистанційної участі в судових процесах в режимі відео конференції, що значно спрощує таку діяльність.
***
Денис Кешкентій, адвокат, міжнародний арбітр
Війна суттєво вплинула на права людини, зокрема на право на свободу та свободу пересування. Після початку повномасштабної агресії Росії проти України в лютому 2022 року Уряд України запровадив низку обмежувальних заходів, які, хоч і були спрямовані на зміцнення національної безпеки, також вплинули на свободу пересування громадян, особливо чоловіків призовного віку. Одним із таких заходів стала заборона виїзду за кордон чоловікам від 18 до 60 років, а також ускладнення процедури отримання консульських послуг для тих чоловіків, хто вже знаходиться за межами України.
Вплив війни на право на свободу та свободу пересування супроводжувався забороною вільного пересування чоловікам віком від 18 до 60 років, які зобов’язані залишатися в країні для можливого призову на військову службу. Це рішення обґрунтовується необхідністю забезпечення обороноздатності держави у критичний період.
Незважаючи на об’єктивну потребу юристи розглядають їх як порушення права на свободу пересування, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами.
Для українців, які опинилися за кордоном, доступ до консульських послуг — таких як оновлення паспортів, отримання довідок, допомога в кризових ситуаціях — став обмеженим через нові вимоги та бюрократичні перепони.
У деяких випадках чоловікам призовного віку відмовляють у видачі документів, необхідних для тривалого перебування за межами країни або легалізації їхнього статусу за кордоном. Це також є формою обмеження свободи, оскільки позбавляє їх повного доступу до правового захисту, який вони могли б отримати від своєї держави.
Згідно з міжнародним правом, кожен громадянин має право на отримання консульської підтримки від своєї держави, незалежно від обставин.
Наразі деякі чоловіки призовного віку, що виїхали з України до початку повномасштабної війни або з обґрунтованих причин, стикаються з труднощами в отриманні таких послуг, що є формою дискримінації на основі віку та статі.
Міжнародні угоди, такі як Загальна декларація прав людини, гарантують кожній людині право на свободу пересування, вільний виїзд з будь-якої країни та повернення до неї. Також, Конвенція про консульські зносини 1963 року зобов’язує держави надавати своїм громадянам консульську допомогу. Проте під час воєнного стану міжнародне право дозволяє державам частково обмежувати певні права, якщо це обґрунтовано нагальною необхідністю. Важливо, щоб ці обмеження не порушували принципів пропорційності та недискримінації, а також були тимчасовими.
Можна дійти висновку, що воєнний стан в Україні призвів до значного обмеження прав на свободу пересування та консульську допомогу для чоловіків призовного віку, що призводить до дискусій про допустимість таких заходів та їх пропорційність. Важливо забезпечити баланс між вимогами національної безпеки та захистом прав людини, враховуючи як внутрішнє законодавство, так і міжнародні зобов’язання України.
***
Дмитро Слободянюк, адвокат, доктор філософії у галузі права
Початок повномасштабного російського вторгнення до України суттєво змінив життя кожного, і точно не в кращу сторону. На такі виклики держава повинна реагувати належним чином, забезпечуючи баланс інтересів між правами й свободами людини та питаннями національної безпеки, суверенності та територіальної цілісності.
Прикро, але вже можна констатувати, що більше чим за два з половиною роки так і не було сформовано відповідних механізмів, які б забезпечували гарантії права на свободу. Поодинокі випадки спроб законодавчих змін в цій сфері залишаються в більшій мірі на папері та фактично не працюють. Більш кричущі проблеми лишаються не вирішеними.
Випадків зловживань серед представників правоохоронних органів й ТЦК та СП не меншає. Незаконні затримання та утримання осіб проти їх волі стають звичною практикою сьогодення.
Інструменти, які б мали діяти, неможливо ефективно застосовувати.
Захисники часто не мають можливості поспілкуватися з затриманою особою хоча б телефоном, не кажучи вже про забезпечення безперешкодного доступу до неї.
Сформована за цей період судова практика теж не на стороні захисника, оскільки домогтися відновлення права на свободу майже неможливо та найчастіше це пов’язано з неможливістю збору доказів на підтвердження самого факту такого затримання. Усі начебто все розуміють, але “влада розводить руками“.
Прикладів притягнення до відповідальності винних осіб за незаконне затримання та утримання осіб проти їх волі досить мало порівняно з фактами таких зловживань.
Такі тенденції підривають не лише основи правової держави в Україні, а й призводять до остаточної зневіри в принципи законності та незалежності судової влади.
Рівень недовіри до органів державної влади зростає, а гучні корупційні скандали останніх років невілюють будь які спроби України бути повноцінним міжнародним партнером, оскільки така ситуація суттєво впливає на показники міжнародних рейтингів та загальний імідж держави на міжнародній арені.
***
Андрій Мазур, адвокат, військовослужбовець ЗСУ
На даний час сприйняття мною такої категорії як свобода, право на свободу напевно є дещо деформованим враховуючи поточну професію та рід занять. Перебуваючи з лютого 2022 року у лавах Збройних Сил України, фактично став свідком, як в якийсь момент ми повернули не в той бік. Так вийшло, що та категорія людей, що відстоює і виборює право на свободу решти суспільства, фактично безтерміново, отримала найбільші обмеження у правах, в тому числі, і на свободу. Хтось може зауважити про можливість держави обмежувати права та свободи, тим паче під час воєнного стану, тим паче такій категорії як військові. Погоджуюсь, однак чи відповідає відсутність термінів військової служби принципам якості та правової визначеності закону? З іншого боку, не поодинокими є випадки порушень права на свободу військовослужбовців з боку їх командирів, оскільки у засобах законного впливу на особовий склад останні досить обмеженні. А з іншого боку, на практиці, у збройних силах відсутні реальні механізми притягнення командирів до відповідальності.
***
Дмитро Ягунов, адвокат, доктор політичних наук, доцент, MSSc in Criminal Justice
Станом на 06.11.2024 у пенітенціарних установах в Україні утримувалося 38992 особи (у СІЗО та УВП – 15549 осіб, у виправних колоніях – 22550 осіб, у виховних колоніях – 50 осіб, у виправних центрах – 843 особи). Зниження в’язничного населення по праву було предметом гордості української влади до початку повномасштабного вторгнення Росії до України у лютому 2022 року. Дійсно, мало держав можуть похвалитися таким зниження кількості ув’язнених, хоча є нюанси.
Перший з них – це окупація Росією Криму, Донецької та Луганської областей у 2014 році. Відповідно, загальна кількість українських ув’язнених різко пішла донизу саме з вирахуванням в’язничного населення областей, які традиційно характеризувалися найбільшим в’язничним населенням, як порівняти з іншими областями.
Проте, на жаль, існують й інші нюанси, доволі невтішні для української пенітенціарної політики, і пов’язані вони саме з відносними показниками в’язничного населення.
Говорячи про кількість населення України, то доцільно згадати, що у 2020 році Укрстат давав цифру у 41,9 млн. осіб.
За оцінкою МВФ, у 2021 році наявне населення України становило 41 млн осіб. У 2022 році воно скоротилося до 35 млн осіб, у 2023 році – до 33,2 млн осіб.
За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, станом на 1 січня 2023 року чисельність населення України становила 28-34 млн.
За даними УВКБ ООН, станом на 19 серпня 2024 року було зареєстровано 6,8 млн біженців з України, які стали такими внаслідок воєнної агресії Росії проти України.
Критично оцінюючи абсолютні показники, потрібно брати до уваги кількість біженців, «ухилянтів» та корупцію у ТЦК та ВЛК, не завжди міцні кордони (якщо є сотні осіб, які намагаються перетнути кордон, це означає, що є попит та, відповідно, можливості).
Відповідно, все це створило умови для ще більшого відтоку українського населення, а тому ми маємо усі підстави брати за основу показник населення України на рівні приблизно 28 млн. осіб.
Відтак, incarceration rate станом на вересень 2024 року може з більш ніж великою долею вірогідності становити 144 ув’язнених на 100 тис. населення.
Як наслідок, наявна дуже небезпечна тенденція руху української юстиції у пунітивному напрямку. Вимушений відступ від статті 5 Конвенції про захист прав людини не міг минути без соціальних наслідків для пенітенціарної системи України та національної пенітенціарної політики.
Проте, що є більше важливим, вимушений відступ від статті 5 Конвенції не міг минути без психологічним наслідків для суддів, слідчих та прокурорів.
Війна триває, на жаль. Вона забирає життя українців. Тому судді та прокурори не можуть стояти осторонь та самоізолюватися у своїх намаганнях максимально покарати українців саме за допомогою ув’язнення.
***
Declaration contained in Note verbale № 31011/32-017-19264 from the Permanent Representation of Ukraine, dated 14 March 2022, registered at the Secretariat General on 16 March 2022 – Or. Engl., completed by a Communication from the Permanent Representation of Ukraine, dated 23 March 2022, registered at the Secretariat General on 23 March 2022 – Or. Engl.
The Permanent Representation of Ukraine to the Council of Europe presents its compliments to the Secretary General of the Council of Europe and has the honour to convey to the Secretary General the following information on behalf of the Government of Ukraine regarding derogation measures from its obligations under the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms according to the Law of Ukraine of 03.03.2022 No. 2111-IX “on Amendments to the Criminal Procedure Code of Ukraine and the Law of Ukraine ‘on Pre-Trial detention’ on additional regulation of law enforcement in martial law”.
Link to the “Derogation measures according to the Law of Ukraine No. 2111-IX” (English only).
Period covered: 16/03/2022
Articles concerned: 5 6 13 15
Dmytro Yagunov 