Що відчувають люди, які опиняються за ґратами? Не знаю чому, але я пробував позбутися відчуття, що я є бранцем. Зізнаюся, у перші дні після звільнення, прокинувшись зранку, лежачи на ліжку й дивлячись у стелю, намагався усвідомити, що я не в камері. Тобто що в мене комфортне ліжко, великий простір, я сам і можу робити все що захочу. Це справді велика радість для людини, що довго була цього позбавлена.
Коли я вже вийшов на свободу і побачив багато людей, найважчим був власне темп життя, оскільки за ґратами він узагалі інший. Ми називали його днем бабака, коли постійно те саме, щодня, місяцями й роками. Дуже рідко щось порушує цей плин часу. Я досі не встигаю за багатьма подіями, зокрема читати новини, та зрештою я навчуся відокремлювати важливе від того, що може без мене обійтися.
Емоційно я вже почуваюся зібраним докупи. Але не відпускає розуміння, що дуже багато моїх друзів і знайомих, на жаль, досі там. Це рука, яка мене тримає, звертаючи увагу туди, в минуле. Щонайменше раз чи кілька разів на день усвідомлюю, що я тут можу пити каву, спілкуватися з друзями, переміщатися містом, відчувати радість, особливо коли обіймаю дітей і дружину. Й одразу згадую, що хтось поки позбавлений цієї можливості. 4 вересня — непроста для мене дата, бо цього дня, три роки тому, мене й забрали.
А 3 вересня була річниця, коли забрали Азіза й Асана Ахтемових. Дуже сумно, що вони досі там. Україна, звільняючи мене, мала звільнити їх і ще кількох кримських політв’язнів — на жаль, це не вдалося. Утім, я маю обіцянку президента України, що визволятимемо не лише їх, а всіх. Наші успіхи в Курській області дають змогу повернутися до вимоги обміну всіх на всіх. Не думаю, що Путін на це погодиться, але ми можемо про це заявляти й вимагати цього.
Наша позиція лягла каменем під коток Росії — і вони не могли його здолати
Кримські татари, разом з іншими громадянами України, одразу публічно виступили проти окупації. Це події 26 лютого і 8 березня (протести 2014 року — Ред.), коли виходили жінки, що було не випадково. Жінки стояли попереду, а чоловіки були поряд для підтримки. Чому організували саме так? Крим наповнювався військовими, і ми ухвалили рішення, що 8 березня має бути безпечніше. Щоб не провокувати ситуацію, чоловіки майже не були на цих акціях, а перебували неподалік.
Жінки абсолютно нарівні з чоловіками брали участь в усіх цих подіях, боролися за цілісність нашої держави, за спільні цінності, за свої родини і своїх чоловіків. Їхній голос був дуже потужний. Деякі жінки, на жаль, перебувають у в’язниці, серед них — моя близька знайома Іра Данилович, з якою ми часто зустрічалися біля судів, організовували заходи. Так важко мені було, коли вже сидів за ґратами й почув, що її затримали. Леніє Умерову (вона повернулася в Україну під час обміну 13 вересня — Ред.) затримали пізніше — не знаю цієї дівчини, але пишаюся її сміливістю.
Був короткий період, коли російська окупаційна влада нібито хотіла полюбовно розв’язати питання. До нас — до кримських татар, до Меджлісу — заслали цілу делегацію з Казані, мовби споріднений народ, який мав нас умовити не чинити опору. Пам’ятаю ситуацію, коли на телеканалі ATR, в офісі його власника Ленура Іслямова, ми зустрічалися з президентом Татарстану Мінніхановим — поспілкувалися, попили чаю, кави, і він поїхав. І тоді Ленур Іслямов — а він був громадянином РФ, мав бізнес, життя в Москві, певний досвід розуміння Росії — повернувся до мене й каже: “Я шокований”. Питаю — чим? Відповідає: “Ти розумієш, такі люди, як президент Татарстану — це напівбоги. Отак просто поспілкуватися з ними — це казка, щось неможливе. А він тут, у Сімферополі, у звичайному офісі на регіональному телеканалі спілкується з нами, простими смертними”.
Давно, ще до цього всього, Ленур казав: “Нарімане, Росія ж величезна держава, вони не звертатимуть уваги на кримських татар — якщо захочуть, просто розчавлять нас і підуть далі”. А я тоді зауважував, що саме у кримських татар як корінного народу є, так би мовити, “госакт” на Крим. Ми і весь світ це визнаємо — право на проживання чи на визначення долі цієї землі, що має корінний народ. Він тоді мені не повірив, але подальший розвиток подій довів мою правоту.
Росія справді могла, не звертаючи на нас уваги, пройти котком — та й усе. Але ні. Наша позиція, наше заперечення окупації, наша підтримка разом з іншими громадянами України, які перебували і перебувають у Криму, цілісності України лягли маленьким каменем під цей коток — і вони не могли його здолати. Тому й почалися репресії. Офіційно — з 3 травня 2014 року, коли на кордоні не пустили в Крим Мустафу Джемілєва. Дуже багато людей, я теж був там, вийшли йому назустріч. Приїжджали автозаки з так званою самообороною, ми проходили крізь дві шеренги розлючених людей із дринами, цепами, металевими трубами. Доволі неприємне було відчуття.
Вже були перші викрадення, перші арешти. Олега Сенцова затримали, Решата Аметова вбили. Тімур Шаймарданов був викрадений. Друг його розшукував, і того теж викрали. І пішло-поїхало. Перші гучні процеси почалися в січні 2015 року. Затримали хлопців із Севастополя у справі про тероризм. Був арештований Ахтем Чийгоз. Машина репресій у Криму запрацювала на повну. Пізніше ми дізналися, що головою ФСБ у Криму була людина на прізвище Палагін, який уже напрацював цю схему в Башкирії, в інших регіонах. Оці звинувачення в тероризмі, коли будь-кого можна було за уявними підозрами, звинуватити в страшних злочинах і ув’язнити, щоб ізолювати людину і налякати суспільство.
Рефату Чубарову було заборонено повертатися, згодом іще декількох моїх колег позбавили такої можливості. Був кейс Сінавера Кадирова, якого під час виїзду з Криму до Херсонської області схопили на адміністративному кордоні й повезли в суд. За те що він нібито порушив міграційне законодавство, перебуваючи в Криму триваліший термін, ніж дозволено (90 днів), йому заборонили повертатися в Крим. Цинічність цього рішення полягає в тому, що Росія автоматично, не питаючи нашого дозволу, оголосила всіх мешканців Криму громадянами Російської Федерації. Фактично чи юридично, згідно з їхнім рішенням, він був громадянином Росії, хоча не брав їхнього паспорта. Водночас, коли їм заманеться, він вважається громадянином України. В ув’язненні було дуже багато хлопців, які не брали російських паспортів, зокрема з Херсонської, Запорізької, Луганської областей, але Росія не хоче їх відпускати: мовляв, ви ж громадяни Росії. А на заклики міжнародної спільноти й України відпустити людей вони заявляють, що це їхні громадяни.
У в’язниці їх викликають на бесіди і вмовляють узяти паспорт. Після звільнення я познайомився з Оленою Цигіпою, її чоловік Сергій, журналіст, також перебуває за ґратами. Там не просто викликають на бесіди, а створюють людині дуже суворі умови: відправляють у карцер, позбавляють речей, на які ув’язнений має право, через те що той відмовляється взяти російське громадянство. Отака лицемірна політика скрізь, можу чимало прикладів навести.
Не розумію: якщо є укол чи таблетка, щоб людина усе розповіла, — навіщо катувати?
Ставлення до затриманих у кримських СІЗО різне. Є дуже багато хлопців, які пройшли через жорстокі катування. Зокрема, Асан Ахтемов розповідав про це і на суді, і мені особисто, Азіз Ахтемов, Ельдар Одаманов, Шевкет Усеїнов — за моєю справою тільки чотири особи безпосередньо на судовому розгляді розповідали про тортури. Чимало людей пройшли через катування не тільки в підвалах ФСБ, а вже в СІЗО. Мене це оминуло — не знаю напевне чому, але спробую пояснити. Певна публічність моєї особи і той, завдяки багатьом людям, шалений захист, увага до мене і моєї справи, очевидно, мене вберегли. Та все одно треба розуміти: хоч би яка була реакція зовні, є ситуація всередині в’язниці. Там не кожен працівник знає, хто ти, далеко не всі читають новини і цікавляться політичною ситуацією.
Тож власне поведінка людини також дуже важлива. Мені вдалося пройти цей шлях без великих конфліктів. Це не означає, що я погоджувався з усіма вимогами, але мав розуміння певних меж. Ще ми робили мудро, залишаючи жорсткіші вимоги моєму захистові. Левіза, моя дружина, і мої адвокати, Микола Полозов та Еміне Авамілева, брали на себе тиск на адміністрацію СІЗО, щоб захистити мої права. Я всередині завжди мав люфт сказати: мовляв, нічого не знаю, це все вони — хоча, звісно, все знав, ми обговорювали кожен крок.
Зрозуміло, деякі хлопці не витримують. У них немає такої взаємодії зі сторонами, таких адвокатів і родичів, які б тісно й активно співпрацювали. Саме тому я вдячний і адвокатам, і дружині — вони є прикладом, як потрібно діяти в такій ситуації. Люди по-різному реагують на мій досвід. У мінусінській в’язниці був гарний наш хлопець зі Скадовська, Юра, якого звинуватили в замаху на тамтешніх колаборантів. Він справжній партизан: там не пусті звинувачення, як у мене, людина справді боролася за свою державу. Одного разу його викликали до адміністрації в’язниці, і на їхні закиди він виклав усе, що про них думав. Його закрили в карцері на три доби. Потім я спитав, навіщо це йому треба так ризикувати. Здоров’я ж важливіше, потрібно витримати, пройти довгу дистанцію. У нього був 21 рік ув’язнення, у мене — 17 років. А Юра відповів: “Зате я сказав їм усе, що хотів“. Тобто людина отримала психологічну сатисфакцію.
За таке, звісно, карають. Як і за те що в’язні вимагають можливості молитися, наприклад, а їм не дають, за те що обурюються порушенням інших прав. Приміром, Асана виводили у приміщення, де немає відеоспостереження (а воно там майже всюди), били кийками, електрошокером. Одного хлопця, з яким ми сиділи і в першому, і в другому СІЗО, вже після закінчення слідства відвезли до Ростова. Він потім скаржився дружині, що його спортивний костюм був у специфічних дірочках. Це від шокера. Шокер має такі дві вилочки, які до людини прикладають, і в нього весь костюм був пропалений.
Те, як поводилися з людьми, яких затримували вже після початку повномасштабного вторгнення, — суцільний жах. У сімферопольському СІЗО № 1 є окремий жіночий корпус, його називають “монастир“. Звільнили цілий третій поверх цієї будівлі, вікна заварили листами заліза, декілька дірочок зробили, щоб повітря потрапляло в камеру. І заштовхували туди не по чотири особи, на що розраховане приміщення, а по шість-сім. Там було вкрай жорстоке поводження. Знаю це, бо десь у травні 2023 року на тиждень чи півтора до мене в камеру посадили нашого хлопця Михайла Чупіля — атовця, розвідника, морпіха, якого звинуватили в підготовці теракту в ТРЦ “Меганом” у Сімферополі. Він розповідав жахливі речі.
Михайло сидів кілька місяців сам. Ніяких передач або закупів у магазині, тільки те, що до тебе привозять і все. Вранці, коли перевірка, до нього заходили не звичайні працівники СІЗО, а якісь військові. Один б’є, другий відчиняє вікно, щоб провітрити. Потім, годині о другій, знову заходять, один б’є — не дуже жорстоко, а так, знущаючись, чи електрошокером, чи кийком; другий зачиняє вікно і виходить. Михайло не мав можливості навіть нігті підстригти. Каже, спилював їх об металеву решітку.
Окремим жахом, за його словами, був похід у душ. Відчиняються двері камери і звучить команда: біжи в душ. Уздовж коридора стоять дві шеренги, в’язень біжить, і хто чим попаде, чи не попаде — отака лотерея. Забігаєш, каже, в душ, і одразу працівник із собакою, яка просто біля тебе дико гарчить, а ти маєш кілька хвилин бодай якось помитися. За правилами, кожен в’язень має не менше ніж 15 хвилин на душ, але не давали. Таких розповідей було дуже багато.
Розповідали інші в’язні, чиї вікна виходили на адміністративну будівлю першого СІЗО, які бачили на власні очі, як людей б’ють просто в кабінетах, і чули їхні крики. Це тільки в СІЗО. Те, що коїться у підвалах ФСБ — узагалі інша історія. Це й електричний струм, і, за свідченнями, якісь таблетки чи уколи, після яких ти розповідаєш усе, що хочуть почути. Я не розумію: якщо є такий засіб, укол чи таблетка, щоб людина все розповіла, — навіщо бити, катувати? А вони й далі це роблять.
Коли потрапляєш у важкі умови, на тебе страшно тисне розуміння, що це несправедлива ситуація. А людина прагне справедливості. Вкрай важко витримувати, коли ув’язнили ні за що. І важливо, які люди в цей час поряд, про що ви розмовляєте, чи розмовляєте взагалі, чи є між вами зв’язок. Мені пощастило з людьми, яких я там зустрічав. Із кримінального світу траплялися дуже позитивні особистості, які по-людськи підтримали мене, — хоча вони злочинці, щось накоїли в минулому й відбувають покарання. До речі, у цьому плані теж доволі часто панує несправедливість: наприклад, людина не заслуговує на велике покарання, оступилася, а тепер її вже за традицією тягнуть до відповідальності.
Якщо люди вірять, між ними не буває сутичок
Перший мій сусід Сергій Люлін з Ялти — свідок Єгови. Мирних людей переслідують просто за те, що вони сповідують іншу віру. Їм закидають не конкретні дії, а членство в забороненій організації, бо є рішення якогось суду в Росії, що заборонив організацію свідків Єгови. Припустімо, заборонили організацію, але ж віросповідання не заборонено. Але навіть тут якийсь експерт пояснює в судовій інстанції: мовляв, ні, віросповідання ніхто не забороняв, але якщо люди збираються і моляться разом, то це участь у забороненій організації. І нічого не вдієш.
З Сергієм ми просиділи в одній камері півтора року. Потім, коли мене перевели в другий СІЗО, сидів із Петром Жильцовим, також із Ялти, вони з Сергієм в одній справі проходили. Потім одну добу я сидів з іншим свідком Єгови, Володимиром Маладикою, а після — з його “поплічником” — Євгеном Жуковим, майже пів року, в іншій камері. Як вірянин я не вважаю це випадковістю, тлумачу як певний сигнал. Мені було напрочуд комфортно з ними, між нами не виникало конфліктів. Я глибоко віруюча людина, вони так само, і якщо люди вірять, між ними не буває сутичок. Це велика повага одне до одного.
У ті місяці мені випала нагода вперше прочитати Біблію від початку до кінця. Дуже важко, до речі, отримати Коран чи Біблію в камеру. Ніяких законних перешкод немає, на відміну від перешкод у головах адміністрації закладу. Мені якось вдалося отримати свій Коран. Він весь у різних печатках: “дозволяємо”, “роздозволяємо”, “переглянули” і так далі.
Із Біблією чомусь було надзвичайно важко. Поки рідні не пішли до керівника СІЗО, їм не дозволили — а Євген Жуков із Севастополя не просто вірянин, це старійшина, людина, яка веде за собою інших. Він знає дуже багато напам’ять. Ми з ним довго розмовляли про релігію загалом. Я часто читав йому Коран, саме про взаємини між християнами і мусульманами, і Євген був шокований, бо не знав, що в Корані є такі речі. Ми домовилися: коли ми звільнимося, він подарує мені класний переклад Біблії, нормальною сучасною мовою, а я йому — переклад Корану.
Напевно, Бог мене підтримав сусідством із такими гарними людьми, які нічого не вимагали, пропонували допомогу, і ми спокійно розподіляли обов’язки в камері, дуже комфортно почувалися. З чужого досвіду я знаю, що в інших камерах ситуація була набагато гірша. Там бувають неадекватні індивіди, які лаються, погано поводяться. Людині, яка не звикла до такого оточення, дуже важко витримати. У кримінальному світі свої правила і своя поведінка: щось вважається правильним, хоча з людської точки зору це не зовсім правильно, а то й неприпустимо. Тож у цьому плані я мав напрочуд комфортні умови і класних сусідів. Майже на всьому шляху не траплялося відвертих поганців.
У в’язниці натрапляєш на книжки, які за тематикою про тоталітаризм
В ув’язненні я багато читав. Телевізора в моїй камері не було, це була свідома заборона. Я звертався до адвоката, адвокат — до керівника закладу. Я звертався і до блатних. Усі казали: “Нарімане, зважаючи на те, хто ти є, тобі заборонено”. Тож книжки рятували, я люблю читати, хоча раніше, на жаль, мав мало часу на це. А тут на тобі — читай досхочу. Багато цікавого потрапляло в руки.
Особливо пам’ятаю один випадок. У сусідній камері сидів іще один політв’язень, який, на жаль, помер у російській в’язниці, це Костянтин Ширінг. Я ніколи цієї людини не бачив в обличчя, тільки фотографії після звільнення. Ми дуже багато спілкувалися, й одного разу отримали поблажку з боку працівників СІЗО — могли передати одне одному чи смаколик якийсь, чи книжку. І він каже: передам для тебе книжку, прочитай її обов’язково. Я не тільки прочитав — на її основі потім написав нарис, який завдяки моїм друзям у Криму був надрукований самвидавом, невеличким тиражем, і розданий просто в руки. Я використовував висновки саме цього автора для ситуації в Криму. Вже звільнившись, я дізнався, що це суперпопулярна книжка знаного австрійського психолога Віктора Франкла про його досвід перебування у концтаборі.
Цікаво, що у в’язниці до мене потрапляли книжки про тоталітаризм, авторитаризм. Я прочитав Джорджа Орвелла, Айн Ренд. Українських книжок не було, тільки одна. Була така серія “Дружба народів”, в якій друкували твори різних народів СРСР, але в перекладі російською. І ось до мене потрапив біографічний роман про Тараса Шевченка, якраз про період, коли він був ув’язнений, в Оренбурзі на засланні. Дуже зі мною зрезонував цей текст.
Остання книжка, яку я дуже хотів прочитати вже у Красноярському краї, але не встиг, — “Чорний лебідь” Насіма Талеба. Як у в’язницю потрапляють такі книжки? В’язні купують (є можливість купувати через бібліотекаря), або ж їм передають, а потім не хочеться з собою везти, бо важко, тож залишають бібліотеці. Зазначу, що таку літературу не просто отримати, оскільки утворюється ціла черга — хто наступний читатиме. Це рідкісні екземпляри сучасних видань. Радянської літератури там хоч греблю гати, але й вона може бути цікава. Я ознайомився з перекладами сербських, хорватських, румунських, угорських, бразильських, іспанських авторів.
“Головне, що я з собою взяв, — у голові й у серці”
Загалом я ніколи не зберігаю речей на кшталт сувенірів. З ув’язнення я привіз Коран, усі одержані листи й світлини. Цікава річ — бірочка з моєю фотографією, єдиний знімок, зроблений безпосередньо у в’язниці. Кожен в’язень на робі, яку йому видають, зобов’язаний носити бирку з прізвищем, ім’ям, по батькові й фотографією. Пригадую це тактильне задоволення після звільнення — знову вдягнути свій цивільний одяг і викинути робу. Я віддав її відразу, як і чимало інших речей, позаяк тюрма – це досвід, який я не хочу нести з собою далі. Але бирочку я відірвав і забрав із собою на згадку. Цю єдину фотографію зробили 20 листопада 2023 року, коли я прибув у мінусінську в’язницю. Я віддав її в якийсь німецький музей, як і невеликий щоденник, де з датами розписано, що відбувалося зі мною в той чи інший час.
Є дуже дорогі для мене речі, вони в Криму. Асан дуже любить працювати руками. Дружина запостила його фотографію — там він тримає в руках кримськотатарську камчу, яку сам змайстрував. У перші місяці у в’язниці він зробив мені чотки з хліба (в’язні часто використовують хліб як матеріал). Вони десь у Криму — не знаю, чи дочекаються мене.
Головне, що я з собою взяв, – у мене в голові й у серці. Думки та спогади, досвід, якого набув за ці роки.
У них завдання принизити нас — а принижують себе
Міняти обставини у в’язниці дуже дискомфортно. Коли потрапляєш до якоїсь камери, сяк-так звикаєш і згодом почуваєшся відносно нормально (звісно, це не нормально з точки зору вільної людини).
Найгірше місце, де я перебував, — це Cімферопольський СІЗО № 2, СІЗО ФСБ, як його називають. Здебільшого там тримають людей за політично мотивованими справами чи тих, кого викрадають на нових окупованих територіях (Запоріжжя, Херсонщина тощо). Є окремий поверх № 3, куди я ніколи не потрапляв, з іншою охороною, військовою. Найжахливіші приниження, побиття відбуваються саме там.
Ще в карантині, коли ми приїхали, були в одній камері з двома іншими політв’язнями — це Рустем Гугурік із Генічеського району Херсонської області, звинувачений за участь у батальйоні Номана Челебіджихана, і Петро Жильцов, свідок Єгови. Окрім інших принижень, там змушували всіх вчити і співати російський гімн. Коли мене тільки завели в камеру, одразу тицьнули головою в папірець. Щоб заспокоїтися — а нічого іншого в камері не було — я почав читати й запам’ятав. Не знаю, чи згадаю зараз, але коли вперше почали вимагати: “Ану, розповідай гімн Росії”, — я промовив кілька рядків, і вони відчепилися. Для них головне, що ти підкорився. Але для Петра це була величезна проблема. Він каже: “Я віруючий і не можу прославляти нікого, крім Бога, не можу прославляти державу”. Намагався це їм пояснити й отримав стусанів. Навіть через кілька місяців вони все одно вимагали не просто розповісти гімн, а співати всією камерою.
Коли тебе виводять, ти стоїш головою до стіни, а п’ятою точкою до них. Мені було смішно, що ми стоїмо в такій позі, а вони, дивлячись на наші дупи, чують свій гімн. Самі принижують себе і свою державу, і не розуміють цього. У них завдання принизити нас — а принижують себе.
Бог допомагає завжди
Етап — надзвичайно важке випробування для будь-якої людини. Ти завжди переміщуєшся, тягаєш свої валізи, кілька днів там, кілька днів тут, постійно змінюються обставини й люди. В одному місці більш-менш, в іншому погано, в третьому ніби нормально. Я Левізу попереджав: готуйся, ви не знатимете, де я і що зі мною. Але Бог допомагає завжди. Я в цьому пересвідчився, особливо у період етапування.
2 жовтня ми виїхали з Сімферополя і ввечері вже були в краснодарському СІЗО. Там обставини сяк-так, побутові умови просто жахливі, але загалом не чіпляються — це вже добре. Ми мали коротку можливість зв’язатися з рідними, і Левіза повідомила, що я їду до Мінусінська, Асан — до Володимира й Азіз — до Єнісейська. Загалом ми з Азізом рухалися в одному напрямку, але потім нас з Асаном чомусь відвезли в інше місце, і ми три тижні перебували на території Краснодарського краю, а Азіза вже етапували. Я згодом їхав по його слідах.
Дорогою потрапляю до челябінського СІЗО. Я захворів у дорозі, мав дуже поганий стан. Опиняюся в холодній сирій камері. Там було двоє хлопців — один узбек, а другий із Москви. На мій подив, коли я подав руку привітатися, узбек спитав: “Як тебе звуть?”. Кажу — Наріман. А він так усміхається: “Кілька днів тут був Азіз, він залишив для тебе листа”. І дістає з якоїсь нички записочку, де Азіз каже, що відчував, що мій шлях пролягатиме саме тут: “Все добре, я от тоді-тоді був тут, вітаю, тримайся, брате”.
Через кілька днів я потрапляю в красноярський СІЗО. Зовні мовби все нормально, але потім я дізнався, що в Красноярському краї це найжахливіше місце — виховний заклад, куди з інших місць приводять тих, хто провинився. І от у цьому СІЗО я опиняюся в камері, і коли називаю своє ім’я — люди знову всміхаються й кажуть, що кілька днів тому Азіз звідси поїхав.
Була ще інша історія. Краснодар. Звісно, всі питають одне одного, хто куди прямує. Ми кажемо — і всі хапаються за голову: мовляв, хлопці, тримайтеся, нікому такого не побажаєш. А це ж люди, що сидять не вперше. Насправді ситуація цікава: ніхто там не був, але всі чули про це місце. Є міфологія про страшні катування — вони є насправді, та все це обростає додатковими розповідями. До нас навіть прийшли хлопці, яких називають “смотрящими” в цьому СІЗО, привітатися і просто підтримати: нічим вам не можемо допомогти, зберігайте дух і так далі. Уявіть наш стан.
І так сталося, що дорогою мені знову допомогли. Десь на середині мого шляху, в потязі, я зустрічаю іншого в’язня — ми познайомилися, людина з Дагестану. Він каже: “Я нещодавно там був, заспокойся. Доволі суворо, але наразі нічого надзвичайно страшного немає. Якщо поводитимешся певним чином, минеться”. Тож коли я приїхав у цю в’язницю, був більш-менш заспокоєний.
Потім уже я дізнався, що в мінусінській тюрмі було вкрай жахливо. Але на час мого перебування ситуація була більш-менш нормальна.
Працюєш, просто щоб не збожеволіти
Чому я погодився вийти на роботу у в’язниці? На той момент нас було п’ятеро кримських політв’язнів, і саме так ми могли побачитися й поспілкуватися. Там не бараки, як у колонії, де 50–100 людей в одному приміщенні, а окремі камери. Знаєш, що земляки десь тут — але жодної можливості перетнутися. Виходячи на роботу, я бачився із Сейраном Муртазою, з Бекіром Муртазаєвим. Білял Аділов не працював: ми короткий період перебували в сусідніх камерах і мали можливість голосом поспілкуватися, дуже коротко (увечері дозволялося). Незадовго до мого звільнення туди приїхав Осман Аріфмеметов — також відомий політв’язень, громадянський журналіст. Я двічі зміг його побачити.
Тож те, що я вийшов на роботу, було виправдано. Мені випало шиття, а я люблю працювати руками. Сидіти в камері — величезний психологічний виклик, я стільки насидівся. Поки йде слідство, судовий розгляд, ти все одно виходиш, спілкуєшся з адвокатом, із дружиною, якось урізноманітнюєш своє життя. А тут лише камера. Виходиш тільки на годину на прогулянку чи двічі на тиждень виводять помитися. Побачень ніяких, бо хто до тебе приїде за 6 тисяч кілометрів? Дружина наполягала, щоб до мене приходив адвокат, але я сказав не витрачати на це грошей. Ми з нею листувалися, а ще мали можливість дзвонити раз на місяць — поспілкуватися 15 хвилин. Стільки думок, а коли береш трубку, не знаєш, про що розмовляти.
Тож працюєш, просто щоб не збожеволіти. Час минає швидше, маєш спілкування. Для мене як людини, яка цікавиться долями інших, збирає певну інформацію, було цікаво просто контактувати з різними людьми. Спілкувався навіть із в’язнями, які поїхали на “СВО”: запитував, навіщо, чого вони прагнуть. Мабуть, це професійна деформація.
Коли виходиш на роботу, ставлення адміністрації до тебе пом’якшується, оскільки ти нібито йдеш назустріч. Узагалі за російським законом усі мають працювати, але в цьому закладі не вимагали. Хоча розповідали, що є місця, де за відмову — карцер та інші жахи.
Ми шаленіли від найменшого успіху наших військових
Початок війни не став для мене несподіваною новиною. Ще молодим журналістом працюючи в газеті “Авдет”, я писав статті про те, що Росія використає Крим проти України. Тому загалом я припускав, що так відбудеться. Однак, коли почалася окупація, прийшло жахливе відчуття, що твоє припущення здійснюється просто зараз.
Про повномасштабне вторгнення я дізнався так. Дружина мала поїхати з молодшою дочкою на консультацію до лікаря в Київ, саме в лютому 2022 року. Але перед тим Левіза прийшла до мене і сказала, що боїться їхати, адже, за даними США, Росія от-от нападе на Україну. Ми вирішили зачекати з лікарем. Так я дізнався, що вторгнення готується. А потім — не забуду цього — через день-два після його початку дружина зайшла в невеликий кабінет, де ми зустрічалися, сіла, почала розповідати і заплакала. Дуже важко було на неї дивитися: я тоді вповні не уявляв, про що йдеться, не бачив світлин з Бучі тощо. В російських новинах тільки через кілька днів почали говорити про початок вторгнення й давати якісь пояснення. Ми були шоковані. Неймовірно важко було.
Левіза приносила мені інформацію, новини і навіть роздруківки з українських телеграм-каналів. Я запам’ятовував що міг, приходив до камери і розповідав — зокрема, зведення Генштабу, скільки знищили ворогів і техніки. Там було чимало наших українських політв’язнів, особливо наприкінці мого перебування в СІЗО № 1, і була можливість спілкуватися голосом, навіть кричати, що в СІЗО № 2 було заборонено. Отже, я був таким собі диктором новин.
Політв’язнів дуже сильно надихали спротив України й ЗСУ. Ми шаленіли від найменшого успіху наших військових, неймовірно тішилися. Зі мною певний час сидів Арсен Ібрагімов із Херсона. Він, коли чув новини, підскакував і кричав: “Слава Україні!”. І хоча нас попереджали нормальні інспектори — мовляв, тихіше, все ж пишеться, — він кричав знову. Ми особливо не ховалися. Можна було записувати всі наші розмови (що й робилося) і відкривати на нас нові справи.
До речі, у російських в’язницях це постійна практика. Я зустрічав таких людей — наприклад, молодого таджика у красноярському СІЗО, якого заарештували за нібито фінансування тероризму. Ситуація: знайомий просить у нього тисячу рублів, сто рублів, п’ятсот рублів, начебто на ліки чи допомогу, причина неважлива. І він, як віруюча людина, дає: допомогти іншому — це ж нормально. Можливо, вони навіть особисто не знайомі, десь у соціальних мережах людина збирає на щось, як зараз в Україні. А потім приходить феесбешник і каже: “Та особа — терорист, ти фінансував тероризм”. Що таке п’ятсот рублів? І головне ж, він не мав наміру, мотиву. А потім, уже у в’язниці, в його присутності жорстоко лупцюють іншого в’язня. Його самого навіть не чіпали, але хлопцеві психологічно вистачило розправи над іншою людиною і розуміння, що з ним може бути саме так. І він підписує зізнання в ще одному, схожому злочині.
Є шлях, який треба пройти, прийняти таким, як він є
Певний час постійно плекаєш надію, що от-от звільнишся, хтось допоможе. Тим паче це підживлюється новинами: президент України щось сказав, він спілкувався з президентом Туреччини, а той спілкувався з президентом Росії і так далі. Це збурює твоє єство.
Але якраз у Мінусінську настала мить, коли я просто прийняв своє становище. Я всередині звернувся до Бога і до себе зі словами: “Є шлях, який треба пройти, прийняти таким, як він є, все”. І через кілька днів до мене приходять і кажуть: “Збирай речі, тебе викликає керівництво”. Я не розумію, що відбувається. Зранку вийшов на роботу, а звідти мене забрали не звичайні конвойні, а вищі за посадою люди. Я зайшов до керівника з оперативної служби, і він одразу: “Сьогодні по вас приїдуть, забирати на обмін”. Це було 25 червня.
Я був трохи шокований. Ніби ж постійно цього чекав — але вже відмовився від думки, що це може статися от-от.
Уже не пригадую деталей розмови, йшлося про те, що треба залагодити формальності. І друге — оце точно пам’ятаю — він сказав: “Ви ж розумієте, що в Крим вам дороги немає, ви туди не повернетеся. Вас обмінюють, бо там є люди, які потрібні нам, а ви потрібні там”. От і все. Мені навіть віддали останні листи, які надійшли, зокрема від дружини і від близького друга із Судака, віддали всі гроші, які були на моєму рахунку, заробітну плату — десь півтори тисячі рублів. Вони так і лежать десь у мішечку.
Потім по мене приїхали два працівники ФСБ. Усе було чемно. Водночас мене закували в кайданки, бинтом зав’язали очі. Отак ми їхали до красноярського СІЗО. Я не знав, куди їду, але коли розв’язали очі десь через п’ять годин дороги, впізнав це місце. Ще дві доби я був там, сам у камері. Мені мовчки приносили їжу, мовчки її забирали. Ніхто зі мною не спілкувався. Я провів дві доби наодинці зі своїми думками: можливо, це якась гра, може, мене переводять в інше місце, мабуть, знову слідчий ізолятор, якась нова справа, що завгодно.
28 червня, рано-вранці, за тамтешнім часом, приїхали ті самі хлопці, знову зав’язали очі. І повезли на літак. Звичайний рейс “Красноярськ — Москва”.
Це відчуття, коли ти звик до звуків і запахів в’язниці… Автомобіль, наскільки я зрозумів, під’їхав до літака, ми вийшли, піднялися. Мене посадили десь у хвості салону. І я чую, як заходять люди. Їхні голоси, дитячий сміх. Розмови про звичайні речі, про які ти вже забув. Запахи, жіночі парфуми… Як сцена із фільму “Лангольєри” за Стівеном Кінгом, наприкінці, коли герої повертаються в аеропорт і він починає наповнюватися життям.
Потім був дуже важкий шлях автобусом. Поряд зі мною вже були ті, кого також звільняли: Богдан Гелета й Іван Левицький, греко-католицькі священики, і Олена Пех, і ще люди, кого не пам’ятаю, — їх утримували в Донецьку із найдовшими термінами ув’язнення. Певний час я ще сподівався, що, можливо, Азіз чи Асан теж будуть тут, але зрозумів за звуками, за іншими сигналами, що їх немає поряд — це інші люди, і я радів за них. Лише на половині шляху від Москви до кордону я прийняв той факт, що мене звільнятимуть, — перед цим все-таки готувався до гіршого.
Трапилася вельми неприємна історія вже наприкінці шляху, коли нас з автобуса мали посадити у гвинтокрил. Нам сказали сходити в туалет, бо попереду три години польоту. Чоловік, який мене супроводжував, — це вже були якісь інші, я так розумію, з розвідки, вкрай неприємні люди, — сказав дещо образливе, і я йому відповів, не втримався. На мені були вже не металеві кайданки, а пластикові затяжки: він так їх затягнув, що мені там усе перекрило. Я тримався, напевно, хвилин 25 — дурний був, одразу попроси, щоб послабили, але ні. Зрештою я звернувся до їхнього старшого, відчув, як він підійшов і звільнив мене. Знову багато чого наговорили, та я вже мовчав.
Згодом це було неймовірне щось — почути, як українською мовою до нас звертаються наші: “Доброго дня, заспокойтеся”. А ми стояли, опустивши голови, бо наказали так стояти. “Підведіть очі, спокійно роздивляйтеся, ми зараз вас заберемо”. Отут я видихнув. Люди, які тоді були поряд, казали, що я мав дуже втомлений вигляд, але мене потім ніби підживили чимось.
Просто там, на кордоні, зателефонували мій друг, міністр оборони Рустем Умеров і Андрій Єрмак. Вони були у відрядженні, але першими привітали мене зі звільненням. А потім нас оточили турботою, любов’ю. Я не знав, що військові так можуть. Це було дуже приємно. Несли наші речі, попри мої заперечення. Розповіли, що насправді чекали нас кілька днів, з понеділка, а була п’ятниця. Нас мали звільнити ще в понеділок. Тож усі смаколики, які нам привезли, військові з’їли, інакше вони б зіпсувалися. Але знайшли десь апельсин, почистили, розділили між нами. Це було дуже мило.
Я згадав зустріч із політв’язнем, мелітопольцем Ярославом Жуком, якого викрали й вкрай жорстоко катували. Певний час про нього не було ніяких відомостей. Я зустрічав його двічі, перший раз в автозаку, коли ми їхали з суду. Він сидів такий пригнічений. Познайомилися, я знав про нього й раніше, бо дружина приносила новини. Ярослав розповідав, що утримується в другому СІЗО, які там жахливі умови, все-все розказував. Я думав: як підтримати цю людину? Глип у сумку, а там яблуко. Дав йому, і він дивився на нього так, наче пів життя не бачив яблук.
Історія з апельсином нагадала мені про це. Потім я ще раз чув Ярослава — не бачив, але чув. Він був уже в набагато кращому стані. Траплялися такі миттєвості, що запам’ятовувалися.
Мені надзвичайно пощастило, що маю таку дружину й дітей
Моя родина — це диво. Моїй дружині Левізі теж хотілося спокою, іноді — сховатися від усього цього. Але ситуація вимагала діяти саме так, як вона діяла. Наші діти, на жаль, подорослішали раніше. Старша дочка писала про те, які сум і злість її огортали, коли замість прогулянок із ровесниками вона була змушена залишатися вдома, доглядаючи менших, бо мати в цей час у судах, у СІЗО.
Левіза робила дуже важливу справу: комунікувала із журналістами й правозахисниками, приносила мені новини, працювала з адвокатами, бо адвокати в Криму перевантажені й не мають часу постійно навідувати якогось підзахисного. Це роблять рідні, але не у всіх є така можливість. Ми з Левізою стали каналом зв’язку для багатьох політв’язнів. Передавали листи, інформацію, з’єднували з посадовими особами в Києві, з правозахисниками, бо вже мали власний досвід.
Історія, як дружина дізналася про моє звільнення, дещо комічна. Левіза написала мені листа у в’язницю — зазвичай писала чи в п’ятницю, чи в четвер увечері, через “ФСИН-письмо”. У цьому сервісі можна подивитися, чи лист уже потрапив до мене, чи ні. І от у п’ятницю вона відкриває сервіс, дивиться, а там великими червоними літерами написано: “Адресат вибув”.
Дружина б’є на сполох, знаходить нарешті якогось адвоката в Мінусінську, що має знайомого у в’язниці, той телефонує і запитує про мене. Там підтверджують, що я вибув, мене етапували до красноярського СІЗО. Левіза туди, а вже вечір, ніяких новин. Тут їй дзвонить Мустафа Джемілєв і питає, як справи. Зі слів дружини, вона вилила на нього всі емоції, а він вислухав, не перервавши жодного разу, а потім каже: “Левізо, напевно, сьогодні ввечері ми з Рефатом Чубаровим поїдемо зустрічати Нарімана. Нікому про це не кажи, мені заборонили, але я не витримав і розповідаю, щоб ти була готова”.
Звісно, з одного боку, Левіза раділа, але з іншого — нова тривога: відбудеться це чи ні? Кілька годин очікування далися їй непросто. Дружина весь цей час залишалася в Криму, що було вельми нелегко, бо ризик існував і для неї. Вона публікувала все, що отримувала від мене, і в окупованому Криму, особливо під час повномасштабного вторгнення, за будь-яку публікацію можна було заробити щонайменше адміністративний штраф, або ж кілька діб ув’язнення, а то й кримінальну справу. Левіза прокидалася з думкою “прийдуть чи не прийдуть?”. Для будь-якої родини, що займається захистом своїх рідних, це величезний ризик.
Потім, коли я прибув у Жуляни, Рефат Чубаров набрав Левізу. Є відео, де ми спілкуємося: я її побачив, а вона — мене. Незадовго до цього у нас було побачення в Мінусінську, але то, звісно, геть інші обставини.
Ми розуміли, що родина має перебратися сюди, оскільки я збирався не працювати десь у затишному місці, а провадити публічну діяльність. Думали, що є бодай тиждень — зібратися, попрощатися, — але друзі сказали: “Ти що, швидко виїжджайте”. Переїзд відбувся без проблем, та я розумію, що моїх рідних просто відпустили. Поки вони не приземлилися в Стамбулі, я собі місця не знаходив, і тільки пізно ввечері, коли Левіза подзвонила, що їх зустрічають, я нарешті впав і заснув.
Не всі знають мову спротиву в окупації, але вона скрізь
Ситуація в Криму нині набагато гірша, ніж коли я був на волі. Є багато людей, які трималися, але потроху здаються. Є чимало таких, що тримаються попри все, чекають. Велика кількість людей, які без будь-яких умов чи вимог хочуть повернення, свободи, справедливості. Не можу точно сказати, скільки їх, але, за моїми відчуттями, багато.
За їхню стійкість я можу поручитися. Мова спротиву в окупації — не всі її знають, але занурені в цю тему люди відчитають скрізь. Наприклад, не так давно вийшов музичний кліп: людина грає на піаніно, на якому написано: “Україна”. Ось вам сигнал із Криму. А нещодавно було 1 вересня: дітки йдуть до школи і родичі надсилають нам фото, на якому вони тримають два букети — здогадайтеся, яких кольорів. Це спротив, який усередині, але проявляється зовні.
Я зустрічав і справжніх героїв. Звідки наша розвідка дізнається дуже багато щодо Криму? Хто робить там певні речі — не політичні чи інформаційні, а з військовим відтінком? Це наші партизани. Їх, на жаль, затримують, засуджують на дуже великі терміни. Але знаходяться нові герої, імен яких, напевно, держава поки не знає. Думаю, вони оприявняться потім і, безумовно, залишать свій слід в історії нашої держави, як і спротиву загалом.
Поширення тексту інтерв’ю здійснено за згоди пана Нарімана Джеляла, у зв’язку з чим висловлюємо щиру глибоку повагу сильній людині та справжньому патріоту України.
Dmytro Yagunov 