Сьогодні у нас в гостях – безмежно цікава постать, один з найбільш відомих в Україні та її межами політологів – доктор політичних наук, професор Микола Анатолійович Польовий.
Нещодавно увесь світ був шокований розстрілом людей у російському Торгівельно-розважальному центрі «Крокус». Проте, мабуть, ще більш, світ був вражений реакцією російських силових структур, які я не можу назвати «правоохоронними», коли російськи силовики прямо на камеру відрізали підозрюваному вухо, відео про що цілеспрямовано поширили усіма можливими каналами.
Згодом російські пропагандисти так само відкрито й публічно почала говорити про те, що російські силовики, мовляв, «мали на це право», адже, як зазначила один з рупорів злочинного путінського режиму Маргарита Сімоньян: «Не вівсяною підігрітою кашкою [терористів] мали годувати».
Тому у центрі уваги нашої платформи перебувають останні події, взагалі питання тероризму, а відтак – реакції державних агентів на акти терору у сучасних умовах.
Від себе наголошу: відповідь на питання того, чи можуть силовики застосовувати катування за подібних є очевидною та зрозумілою заздалегідь. Тому головним питанням, власне є те, чому у XXI столітті, коли начебто абсолютність заборони катувань є зрозуміла кожній людини, ми спостерігаємо те, що ми могли спостерігали на прикладі подій у «Крокусі».
Д.Я. Час від часу після чергового терористичного акту населення відповідної країни вимагає рішучих заходів проти терористів та схвалює застосування катувань, мовляв, «заради врятування нації». Що події у «Крокусі» додали до порядку денного політики запобігання тероризму? Чи, говорячи про сутність явища, а не кількість проявів такого явища, взагалі додали?
М.П.: Перманентна актуальність проблеми тероризму в сучасному світі не викликає жодних сумнівів. Однією з головних характеристик цього явища в наш час можна вважати його поступове розширення у кількісному та, певною мірою, якісному сенсі.
Дійсно, тероризм стає більш різноманітним, охоплює дедалі більше країн та соціальних груп. Терористична тактика, за збереження головних рис, також розвивається в бік ускладнення та урізноманітнення. Водночас збільшується кількість заходів з протидії цьому явищу. При першому погляді навіть складається враження, що в останні понад 50 років існує позитивна кореляція між кількістю міжнародних та національних (у різних країнах) заходів з протидії тероризмові та кількістю й суспільною небезпечністю терористичних дій.
Проте, говорячи про «Крокус», по-перше, давайте ще раз сформулюємо чітку відповідь, чим, власне, є тероризм.
Тероризм розуміється як одна з форм організованого насильства. Причому поняття «насильство» в цьому випадку розуміється досить обмежено: як загроза використання або використання сили для задіяння фізичної шкоди окремій особі або групі осіб (на відміну від використання цього терміну в широкому значенні як позбавлення волі та порушення прав людини).
По-друге, тероризм – це використання сили з політичною метою, тобто це специфічна форма політичного насильства. Тероризм базується не на будь-якому насильстві (хоча насильство і є головною і істотною його зброєю, але на програмних установках). Політичним роблять терористичний акт саме його мотив та спрямованість.
По-третє, тероризм поєднує високий рівень політичної мотивації з низьким рівнем участі мас, що відрізняє його від національно-визвольного руху, революції і інших масових політичних рухів.
По-четверте, терористична акція, окрім нанесення безпосередньої шкоди власне жертві, розрахована на ефект: посіяти страх, створити загрозу для широкого кола осіб, тобто саме тероризувати. Акт насильства розглядається як терористичний у тому випадку, коли його психологічний ефект зворотно пропорційний його істинним фізичним результатам.
Саме тому здійсненням замаху терористична акція аж ніяк не вичерпується та із закінченням бойової операції вона не завершується. Її головне значення не просто в усуненні окремих осіб, завданні великої матеріальної шкоди тощо, а в досягненні соціального резонансу, наприклад, у залякуванні урядів, певних соціальних груп або цілих народів. Акт фізичного насильства (або загроза такого насильства) робить терористичним його мета впливу на владу.
Часто можна почути щось про «політичний тероризм». Проте іронія цього словосполучення полягає у тому, що «політичний тероризм» є тавтологією. Будь-який тероризм є політичним, інакше він перестає бути власне тероризмом.
Загальновизнані причини розквіту тероризму в сучасному світі пригадуються майже в кожній роботі з цього приводу та добре відомі.
Серед них, наприклад, кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку: історичний досвід століття з війнами та державним терором; негативні наслідки науково-технічної революції: різкі структурні зрушення, які підсилюють міграційні та маргіналізаційні процеси, загострені екологічні та демографічні проблеми, «інформаційний вибух», круте ламання традиційних стереотипів та соціальних орієнтирів; насадження культу насильства, нехтування правами людини; загроза ядерної війни та екологічної катастрофи, що веде до песимізму, постійного неспокою, страху та озлобленості, до знецінення людського життя, психологічної вседозволеності; виникнення глобальної взаємозалежності соціально-економічних, політичних, ідеологічних процесів; зростання бажання до звільнення природних інстинктів людини від норм та вимог цивілізації, які її обмежують.
Інша група передумов базується на революційних процесах сучасної епохи та національно-визвольних рухах, на яких базується лівий тероризм.
Проте, що є більш актуальним для порушеного питання, окремий пласт передумов пов’язаний із зацікавленістю правлячих еліт (особливо в біполярну епоху) в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці.
Д.Я.: Чому розквіт тероризму припадає саме на 21 століття?
М.П.: Паралельність в часі появи та розвитку тероризму і демократії можна вважати доведеною. Головною сутнісною рисою добре відомого сучасного тероризму є залякування населення з метою здійснення певного впливу на політичну владу.
Проаналізуємо, за якого з трьох відомих видів політичних режимів – тоталітарного, авторитарного чи демократичного – подібна політична практика має сенс та існують перспективи результативності (в суто прагматичному розумінні з точки зору виконавця таких дій).
Чи можна очікувати успішності терористичного акту за авторитарного режиму? Наприклад, якщо б підриви потягів із людськими жертвами, штучно здійснені з метою залякування населення, відбулись за часів російського самодержавства із наступним висуванням вимог до імператора, скажімо, відносно запровадження Конституції або хоча б політичних свобод. Можливо, населення почуло б співчуття від імператора до родичів загиблих, але навряд чи б дочекалося змін, яких домагалися терористи.
Отже, мету нелегального, злочинного (з точки зору законодавства) впливу на політичну владу намагалися здійснити шляхом залякування саме носіїв цієї влади. Відома й низька результативність таких спроб (не за кількістю чи “якістю” жертв, а саме за ступенем /нульовим/ урахування владою політичних вимог терористів).
Називати терористами, наприклад, широко відомих народовольців можна лише віддаючи данину певній історіографічній традиції, адже їх дії були досить далекі за змістом від інваріантних рис сучасного тероризму (хоча й збігаються з ними в плані політичної мети та високого ступеня політичної мотивації разом із низьким ступенем участі мас).
Власне кажучи, складно уявити собі будь-який авторитарний режим, що, за визначенням, індиферентний до громадянського суспільства та позаполітичного життя народу, який би занадто переймався будь-якими погрозами заподіяння фізичної шкоди населенню. Тим більше неможливо уявити режим, який би виконував вимоги терористів під тиском таких погроз чи їх реалізації.
Д.В: Щодо ж тоді на прикладі тоталітарного режиму?
М.П.: Тоталітарний режим, наприклад, сталінського ґатунку, тим більше складно уявити таким, що буде поступатися терористам: населення йому, загалом, не шкода, а зважаючи на звичайне нехтування правами людини, на терориста очікує скора та неминуча розправа, яку досить складно порівняти із, наприклад, надто тактовним поводженням норвезької влади з Брейвіком.
Якщо додати до цього майже ідейне стукачество та атмосферу тотальної підозри, за яких майбутній терорист буде схоплений чи не раніше, ніж він почне розмірковувати про теракт, стає зрозумілою як безперспективність підготовки терактів, так й нульова політична результативність у випадку їх здійснення за тоталітарного режиму.
Нагадаємо, що відомі поодинокі спроби внутрішньої політичної боротьби з тоталітарним режимом цілком логічно уособлювались саме на фігурі вождя – як військовий заколот в Німеччині в 1944 р.
Д.В: Логічним перейти до демократичного режиму?
М.П.: Саме так. І тут потрібно зазначити, що, навпаки, демократичний режим має кілька вкрай привабливих для здійснення терористичного акту рис: 1) закріплені в Конституції майже кожної демократичної держави права людини, які дозволяють майбутньому терористові ще поборотися за власне життя, ба навіть свободу після його захоплення владою (приклад Брейвіка в Норвегії є більш ніж показовим); 2) закріплене в тому ж Основному законі джерело влади – народ.
Отже, за справжнього демократичного режиму ситуація для бажаючого залякувати політичну владу та отримувати з цього певний зиск кардинально змінюється, як порівняти із авторитарним режимом: якщо за авторитарного режиму такому бажаючому слід залякувати носія влади – авторитарного лідера, то за демократичного режиму доводиться залякувати носія влади – народ.
Завдяки цьому цілком логічним стає заподіяння фізичної шкоди (чи погроза такого заподіяння) відносно випадкових жертв – чим більше вони випадкові тим більше коло осіб буде ототожнювати їх з собою та відчувати занепокоєння чи страх.
Навпаки, залякування фізичною розправою політичних лідерів (чи здійснення такої розправи) за умов демократичного режиму втрачає будь-який сенс – байдужість та непостійність населення до своїх навіть улюблених політиків вже може стати приказкою.
Д.В: Тобто, умовно кажучи, «справжній» тероризм – це ознака демократичного режиму?
М.П.: Так. Лише за демократичного політичного режиму створюються усі необхідні умови для здійснення спроб досягнення політичної мети особами, які за тих чи інших обставин незадоволені законними способами політичної дії, шляхом здійснення терористичних актів сучасного типу.
Більше того, серед відомих на сьогодні позазаконних засобів політичного впливу цей спосіб може вважатися найбільш результативним, що й продемонстрували події в Іспанії 2004 року: під тиском заляканого терактами населення демократично обраний уряд не мав іншого шляху залишитись при владі, крім виконання вимог терористів.
Водночас було б спрощенням вважати, що лише міжнародні покидьки, користуючись вказаними вразливостями справжніх демократій, намагаються досягнути своїх брудних цілей тероризмом. Дуже важливою умовою задуму будь-якого терористичного акту є, так би мовити, освітня складова: для того, щоб планувати дію, результатом якої буде виконання моїх вимог політичною владою, я повинен знати, у кого ця влада – в простішому випадку – у народу чи в авторитарного керівника.
Отже, цілком логічним виглядає припущення про те, що планування (в стратегічному сенсі) терористичних дій можуть здійснювати лише особи зі справжньою «демократичною освітою» – особи, яким втокмачили у коледжах та університетах, що джерелом влади в даній країні є народ (або ж, мовляв, якщо не знаєш, в кого влада, почитай Конституцію).
Окрему проблему представляють дії, які за своїми проявами вкрай схожі з тероризмом – підриви машин та будинків в Іраку, окремих територіях Палестини, на Північному Кавказі тощо. Власне кажучи, лише ледачий не називає це тероризмом.
Проте необхідно звернути увагу на одну суттєву обставину: більшість цих актів здійснюється проти військових, поліцейських чи адміністративних об’єктів – отже, маємо справу з нехарактерною для справжнього тероризму вибірковістю (яка, водночас, характерна для звичайної партизанської війни чи герільї, або ж актів помсти).
Зрозуміло, що, наприклад, для американських військових в Іраці було зручніше називати місцевих бійців спротиву терористами, що одразу ставило їх поза прихильністю усього світу. Можна пригадати, що й нацисти називали терористами партизанів та бійців європейського Спротиву.
Дійсно, тактика партизанської боротьби проти добре озброєної та підготовленої армії багато у чому схожа із терористичними актами, але чи є це справжнім тероризмом? На нашу думку, відповідь має бути негативною.
Д.Я.: Як це проявляється на прикладі сучасного російського режиму?
М.П.: Неможливо оминути й питання, пов’язані із імітаціями тероризму, які були нерідкими на теренах СНД, де Росія буде, на жаль, найбільш яскравим прикладом.
Гучні теракти в Росії у 1999 році, коли внаслідок підривів двох будинків у спальних районах Москви населення майже всієї країни було вкрай залякане та фактично з радістю підтримало початок переможної, як для Путіна, другої Чеченської війни.
За наявності усіх формальних ознак терористичного акту тут немає головного – демократії, за якої лише й з’являється сенс подібних дій за описуваною вище схемою: залякування населення Þ залякане населення тисне на політичну владу Þ політичне керівництво, яке підкоряється джерелу влади, виконує вимоги.
Отже, дані акти не були терористичними, а лише їх імітацією.
І справа не в тому, скільки доказів версії щодо участі ФСБ в цих підривах було відомо Фельштинському та Літвиненко, а саме в неможливості постановки мети впливу на владу через залякування народу в авторитарній Росії.
Такими же імітаціями терористичних актів ми вважаємо підриви в Мінську в 2008 та 2011 рр. – мотиви та мета організаторів цих підривів можуть трактуватися по-різному, але не викликає сумнівів, що в авторитарній Білорусі неможливі результативні, знову ж таки, в політичному сенсі, теракти.
Перед тим як говорити про «Крокус», давайте згадаємо, що сучасній Росії відомі також численні “маломасштабні”, порівняно із згадуваним, “терористичні акти” – підриви шахідок в московському метро, шахида в Домодєдово тощо.
За всієї скорботи за тих, хто загинув, доводиться визнати, що власне підриви без подальшого висування політичних вимог не є тероризмом. Пригадаємо, як це звучить у повідомленнях про підриви, які здаються схожими на теракти, у будь-якій країні: « … поки що жодна організація не взяла на себе відповідальність за цей теракт».
Причому у Росії вже стало звичною справою довго – по кілька місяців розшукувати організацію, яка все ж таки «візьме на себе відповідальність», або ж її оголосять відповідальною, що у світлі вищесказаного, зовсім не одне й те саме. На жаль для громадян Росії, подібні «теракти» – це здебільшого штучна імітація.
Д.Я.: І, насамкінець, «Крокус?
М.П.: Маю усі підстави думати, що теракт у «Крокусі» був нічим іншим, ніж імітацією терористичного акту. Він не містив жодних вимог до влади, у той час коли «справжній» тероризм не уявляється без намагання вплинути на владу.
Терористи з «Ісламської Держави» «прокинулися» лише майже через дві доби, щоб заявити про свою причетність до масового вбивства людей у «Крокусі». Проте широкі й міцні зв’язки російських спецслужб з «Ісламською Державою» вже стали анекдотичними, а тому навіть таку заяву може вважати лише інспірацією.
Навіть якщо ми умовно припустимо, що це масове вбивство було дійсно здійснене представниками «Ісламської Держави», навіть вони на висунули будь-яких вимог до путінського режиму.
Тому можна обґрунтовано стверджувати, що так званий «теракт у «Крокусі»» був нічим іншим як спланованою імітативною акцією, спрямованою на «цементування» населення у рамках путінського режиму.
Д.Я.: Я хотів би повернутися до початку нашої дискусії, а головне – до проблеми формування та реалізації національної та міжнародної політики протидії катуванням. У випадку «Крокуса» проблема аж ніяк не обмежилася лише «цементуванням» російського населення навколо кремлівського диктатора.
М.П.: Абсолютно вірно.Росія по суті і за своєю природою є терористичною державою. На жаль, як продемонстрували події в Україні після 24 лютого 2024 року, це не є декларацією і не перебільшенням.
Проте на прикладі «Крокусу» терористичність російської держави досягла нового рівня: ми побачили, як населення Росії не лише підтримує російських силовиків у відрізанні вух у підозрюваних. Після «Крокусу» населення Росії «проковтнуло» тортури як нормальну форму поведінки силовиків по відношенню до самого населення.
Dmytro Yagunov 