Cтаття 149 КК України передбачає відповідальність за торгівля людиною, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням примусу, викрадення, обману, шантажу, матеріальної чи іншої залежності потерпілого, його уразливого стану або підкупу третьої особи, яка контролює потерпілого, для отримання згоди на його експлуатацію. Є частина друга та третя, які встановлюють відповідальність за аналогічні дії, проте з купою кваліфікуючих ознак.
Водночас є стаття 4 Конвенції про захист прав людини (Заборона рабства і примусової праці), яка наголошую, що нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.
Той факт, що у переліку статей Конвенції рабство (торгівля людьми) йде одразу ж після катувань, може вже примусити замислитися про те, наскільки у демократичній державі торгівля людьми є нетерпимою, і наскільки вона має каратися.
Я боюся робити поспішні висновки щодо впливу Революції гідності на судочинство в аспекті розгляду справ про торгівлю людьми, але період з 2006 по 2013 рік за злочини, пов’язані з торгівлею людьми, 38,7% злочинців були покарані із застосуванням ст. 69 КК України. Натомість у період 2014-2021 рр. цей показник становив 15,6%.
Тобто, у 2006 – 2013 рр., враховуючи, що торгівля людьми в принципі є сферою організованої злочинної діяльності (хоча наша статистика вперто це спростовує), кожен другий – третій організатор схеми з поставки українських жінок десь там до приватних домів згадував про свої виключно позитивні якості та отримував покарання значно нижче, аніж це передбачено законом (про застосування статті 75 КК я взагалі мовчу).
До речі, 15,6% також ставлять питання…
Dmytro Yagunov 